Чому в немовляти таткові очі, а не мамині? Частина 1

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

На кого схожі новонароджені:  на матір чи на батька

23 червня 2008 р.

Оригінал англійською

На кого схожі новонароджені

Уявіть, що ви — геном і збираєтесь писати настанови з виготовлення новісінького дитинчати. Половину генів ви маєте від його матері, другу — від батька. Обоє батьків пов’язані з вами рівною мірою. Отже: пропонується на вибір зробити малюка схожим на матір або на батька. Що б зробили ви? Щоб новонароджений був схожий на матір? На батька? Чи на обох одразу?

Як я пояснював в одному з дописів та, докладніше, в розділі 2 книги «Чому красуні мають більше дочок» (Чому чоловіки й жінки так відрізняються), через статеву асиметрію в репродуктивній біології ймовірність виховувати чужу дитину, не знаючи про це, існує виключно в чоловіків. Обдурений чоловік може несвідомо вкладати обмежені ресурси в генетично чужих дітей. з жінкою такого трапитися не може. Батьківство певне не буває, материнство певне завжди. Це знайшло відображення в прислів’ї «матусі кревне, татусю непевне».

Обдурені чоловіки не переказують гени до наступних поколінь, тобто не мають репродуктивного успіху. Через це в ході еволюції в чоловіків розвинулися висока чутливість до ознак обману й здатність захищатися від цього. Тож чоловік вкладатиметься в потомство статевої партнерки, лише маючи належну певність, що генетично це потомство і його. Доки не винайшли аналіз ДНК на батьківство (звісно, в давні часи його не було), як чоловіки могли переконатися, що їхні діти насправді їхні й генетично?

За стародавніх часів — лише за фізичною подобизною дитини. Якщо дитя схоже на батька, ймовірність що воно й генетично його, вища; якщо ж дитина зовні ні в чому його не нагадує, чи, ще гірше, схожа на сусіду, сумніви в генетичній спорідненості набувають сили. Такі міркування дозволяють психологам-еволюціоністам передбачити, що за незмінної ймовірності обману немовлята, схожі на батька, мають вищу ймовірність залишитися живими за несхожих на батька (та схожих на матір), позаяк чоловік, який бачить, що дитина на нього схожа, скоріше буде переконаний у власному батьківстві й вкладатиметься в цю дитину, додаючи їй шансів на виживання. Навпаки, чоловік, який бачить, що дитина на нього не схожа (чи схожа на матір), матиме менше певності щодо свого батьківства, й менше вкладатиметься в дитину, позбавляючи її цих шансів. Таким чином, в численних поколіннях у ході еволюції гени зумовлювали те, що немовлята, схожі на батька, виживали з більшою ймовірністю за схожих на матір, тож дедалі більше дітей народжувалися схожими на батька й урешті, більшість новонароджених тепер схожа саме на батька, а не на матір.

Саме про це написали 1995 року в статті в журналі «Природа» (Nature) двоє психологів з Каліфорнійського Університету в м. Сан-Дієґо, Ніколас Кристенфелд та Емілі Гіл. В експерименті Кристенфелд і Гіл демонстрували учасникам світлини дітей у віці 1, 10 і 20 років та трьох дорослих, хтось із яких (чоловік чи жінка) був батьком чи матір’ю дитини. Учасники мали здогадатися, чия з цих дорослих була дитина. Ймовірність відгадати випадково становила 0,33. Якби діти й справді були схожі на батька, учасникам удалося б поставити фото у відповідність з вищою ймовірністю.

Найважливіший результат експерименту Кристенфелда та Гіл у тому, що діти здебільшого не схожі на батьків.  Піддослідним вдавалося поставити фото дитини будь-якого віку у відповідність знімкам матері чи батька не краще, ніж якби вони робили це у випадковий спосіб. Єдиний виняток — вгадування батька однорічного немовляти.  Ймовірність, з якою учасники дослідів знаходили батька (але не матір) дитини, статистично значущо перевищувала випадкову — 0,505 для хлопчиків і 0,480 для дівчаток.  Це означає, що в рік дитина схожа на батька, як і можна сподіватися з наведених вище еволюційно-психологічних міркувань. 

Результати Кристенфелда й Гіл широко висвітлювали в ЗМІ. Проте серед досягнень сучасної еволюційної психології їх мають за найбільш суперечливі, значною мірою через те, що відтворити ці результати ніхто не зміг — попри бездоганно логічне пояснення.  Всі здійснені донині спроби відтворити експеримент показали, що новонароджені об’єктивно більше схожі на матерів, ніж на батьків, а немовлята й діти — однаковою мірою на обох.  Відповідно, й питання, чи новонароджений насправді схожий на батька більш од матері, має вважатися відкритим, доки не проведені нові експерименти.

Гаразд, питання про те, чи немовля об’єктивно більше схоже на батька, ніж на матір, залишається відкрите; проте є пов’язане з ним інше питання щодо подібності дитини, на яке існує задовільна відповідь, чіткіше обґрунтована дослідним шляхом.  Про це — мій наступний допис.

 

Чому мати краще за батька дбає про дітей. Частина 3.

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чи мав рацію Томі Смазерс, або  Чи мають батьки любимчиків

19 червня 2008 р.

Оригінал англійською

Чи завжди матері добре дбають про дітей?

У попередніх двох дописах (частина 1 та частина 2) я пояснив, чому матері більш віддані дітям та, відповідно, краще за батьків дбають про них. Проте з цього не випливає, ніби матері завжди краще дбають про дітей; винятки трапляються. Та еволюційна психологія здатна пролити світло на те, як подібний виняток підтверджує правило.

Я ніде не казав у попередніх двох дописах, ніби всі матері завжди добре чи, принаймні, краще за батьків дбають про дітей. Бува, матері нехтують дітьми, ба навіть убивають їх. Проте логіка еволюційної психології здатна пояснити, хто й чому з вищою ймовірністю піде на таке вбивство.

Статистика свідчить, що з найвищою ймовірністю убивають дітей дуже юні матері; на другому місці стоять старші. Втім, причини для цього вони мають різні. Зовсім юні матері-підлітки вбивають дітей, бо переважна частина репродуктивного життя ще на них чекає, тобто навіть якщо одну дитину щойно вбито, можна народити ще. Народження немовляти за несприятливих обставин (наприклад, без батька, охочого вкладати в дитину власні ресурси) загрожує не лише добробуту дитини, але й можливостям матері в майбутньому підшукати собі пару. При цьому неповнолітні матері з більшою за інших жінок імовірністю народжують за несприятливих обставин.

Старші (після 35) матері вбивають немовлят з іншої причини. У цьому віці вища ймовірність народити неповноцінну дитину. Але ж ресурси батьків споживає будь-яка дитина (хоч нормальна, хоч дефективна). Позаяк дефективні діти навряд чи матимуть репродуктивний успіх, з суто генетичної точки зору все вкладене в дітей, які своїх дітей не матимуть, змарновано. Такі діти позбавляють важливих ресурсів інших дітей з кращими репродуктивними перспективами. Старші матері, на відміну від молодших, ймовірно, вже мають дітей, яких ще треба ростити. Тому батьки «влаштовані» так, щоб не вкладатися в неповноцінних дітей.

Аналогічно, батьки схильні вкладати більше у вродливих дітей, ніж у негарних, а в розумних — більше, ніж у дурних. Батьки, хоч можуть і не здавати собі з цього раду, віддають перевагу одним дітям перед іншими, при цьому ступінь цієї переваги істотно корелюється з імовірністю майбутнього репродуктивного успіху. Зазвичай, про дітей із кращими репродуктивними перспективами дбають краще, ніж про дітей, що їхні репродуктивні перспективи сумнівні. Отож Томі Смазерс має рацію. Матуся таки завжди більше любила Діка. Згідно з офіційною біографією братів Смазерс, Томі мав троє дітей, Дік — шестеро.

Так, логіка еволюції брутальна, зимна й безсердечна. Єдине, про що вона дбає, — щоб виживали гени.

Чому мати краще за батька дбає про дітей. Частина 2.

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Як «біологічний годинник» змушує жінок до відданості дітям

15 червня 2008 р.

Оригінал англійською

З найкращого, що вміють жінки, мають зиск чоловіки.

В останньому дописі я пояснив, чому одна з причин, через які батьки менш віддані дітям, ніж матері, — то непевність батьківства, істотна ймовірність виховувати дитину іншого чоловіка, не знаючи про це. Наступна причина — те, що чоловіки не мають лихопомного «біологічного годинника».

Другий біологічний чинник, через який чоловіки гірше дбають про дітей, — вища межа можливостей (ідеться про можливості залишити потомство). Плід розвивається в тілі жінки дев’ять місяців, а після пологів дитина потребує догляду матері ще кілька років, і впродовж цього строку жінка зазвичай безплідна (має лактаційну аменорею). Крім цього, репродуктивний період жінки значно коротший, ніж чоловіка, через менопаузу. У сполученні ці два чинники й призводять до того, що чоловіки мають значно вищу за жінок межу можливостей.

Чоловік може мати дітей значно більше від жінки. Найбільша кількість дітей, яку колись мав чоловік, — принаймні 1042. Останній з династії Шарифідів правитель Марокко, Мулай Ісмаїл ібн Шариф–Кровожерний (зображений на портреті), утримував, як чимало стародавніх державців, великий гарем і мав принаймні 700 синів і 342 дочки. Скільки точно дітей Мулай Ісмаїл сплодив за життя, історикам невідомо, позаяк через деякий час їх уже ніхто не рахував. Зареєстрована кількість синів перевищує зареєстровану кількість дочок майже вдвічі через те, що останніх припинили лічити задовго до синів.

Натомість, найбільша кількість дітей у жінки — 69. У XVIII сторіччі дружина російського селянина Федора Васильєва впродовж життя була вагітна 27 разів, 16 разів народжувала двійню, сім разів трійню та чотири рази четверню; як не дивно, Васильєва жодного разу не народжувала одну дитину! З її 69 дітей лише двоє не дожили до дорослого віку.

Проте байдуже, скільки достеменно дітей мали Мулай Ісмаїл Кровожерний та Васильєва. Важливо ось що: найбільша кількість дітей, що їх може мати чоловік, на два порядки перевищує найбільшу кількість дітей, що їх може мати жінка (тисячі проти десятків).

Така величезна розбіжність у найбільшій можливій кількості дітей означає, що для матері кожна дитина значно важливіша, ніж для батька, попри однакову важливість репродуктивного успіху для жінок і чоловіків (власне, для будь-яких організмів). Кожна дитина відповідає набагато більшій частці репродуктивних можливостей жінки, ніж чоловіка. Якщо сорокарічна мати п’ятьох дітей їх покине й через це вони помруть, ймовірно, вона закінчить життя як репродуктивна невдаха, тобто не передасть у наступне покоління жодної копії своїх генів. Якщо те саме зробить сорокарічний батько, він може сплодити ще п’ятьох (або десятьох чи двадцятьох) дітей.

Як непевність батьківства, так і вища межа можливостей призводять до того, що чоловіки ставляться до дітей менш відповідально, ніж жінки. Ось чому жінки, на відміну від чоловіків, не ухиляються від утримування дітей; та й кидають дітей чи нехтують ними жінки вкрай рідко. Власне, саме більша відданість матерів дітям дозволяє батькам цих дітей легковажити ними ще більше. Знаючи, що жінка подбає про дітей, чоловік залюбки їх кидає, цілком певний, що мати такого не вчинить — бо інакше ці діти просто не виживуть. Розлучені батьки з дітьми начебто беруть одне одного «на несилу», й зазвичай перша не витримує жінка. Чоловіки, звісно, вкладалися б у дітей та виховували їх самотужки, ніж бачити, як ті помирають, але зазвичай цього не роблять, бо знають, що мати своїх дітей не покине. Глум у тому, що більша відданість жінок дітям дозволяє чоловікам «і рибку з’їсти, й у воду не лізти» — заводити наступну сім’ю, в яку й вкладати ресурси.

Цю серію я хотів би закінчити наступним дописом, де вкотре змалюю «виняток, який підтверджує правило».

Чому мати краще за батька дбає про дітей. Частина 1.

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Матусі кревне, татусю непевне?

12 червня 2008 р.

Оригінал англійською

«Матусі кревне, татусю непевне»

У кульмінаційному епізоді фільму жахів 1999 року «Відьма з Блера: Курсова з засвітів» героїня Гетер Донагью, відчуваючи, що на неї та на її друзів у лісі чекає смерть, спрямовує камеру на себе й каже: «Вибачте, Джошова мамо, Майкова мамо, й ти, матусю!» Вибачення небезпідставне, зважаючи, що бажання відзняти фільм таки призвело до смерті Майка й Джоша (та й самої героїні — перепрошую за розголос тих, хто ще не переглядав цю стрічку). Гаразд, але чому вона пробачається перед матерями, а не перед батьками?

Для психолога-еволюціоніста відповідь очевидна: бо інстинктивно, як і більшість з нас, знає: дитина важливіша для матері, ніж для батька, тож і втрата дитини болісніше позначиться на матері, ніж на батькові. Тому фактові, що мати й справді більш віддана дітям, ніж батько, залюбки знаходиться маса свідчень. Наприклад, коли шлюб розривають, дітей, особливо малих, ймовірніше залишають з матір’ю, ніж із батьком. За даними опитування населення, проведеного Бюро перепису США в березні-квітні 1992 р., у репрезентативній вибірці у 86 % випадків опіку над дітьми після розірвання шлюбу було доручено матері. Далі, чимало батьків, які добровільно або за присудом погодились утримувати дітей, опіки над якими не мають, уникають цього обов’язку й стають неплатниками аліментів. Перше опитування про отримання аліментів, проведене в масштабах США в цілому в 1978 році, показало, що в повному розмірі їх отримували менше половини (49 %) матерів, а понад чверть (28 %) не отримували жодних. Далі ці показники майже на змінювалися. 1991 року в повному обсязі отримували аліменти 52 % матерів, які опікувалися дітьми; 25 % не отримували нічого. Отож запитання залишається в силі:  чому жінки настільки більш віддані дітям, ніж чоловіки? Чому батьки часто-густо ухиляються від утримування дитини, а матері — майже ніколи?

На перший погляд, така відмінність у відданості дітям людей різної статі незрозуміла: адже й мати, й батько рівною мірою генетично пов’язані з дитиною, бо кожне з них переказує дитині половину власних генів. Проте є два біологічні чинники, через сполучення яких чоловіки менше за жінок схильні дбати про дітей.

Перший чинник — це непевність батьківства. Позаяк у всіх ссавців (включно з людиною) самиці виношують потомство всередині тіла, хто саме мати дитини, точно відомо завжди, натомість, хто батько — ніколи. І непевність батьківства — не просто віддалена теоретична можливість. Як я зазначав у попередньому дописі, оцінки ймовірності стану зрадженого чоловіка (де чоловік виховує чужу дитину, не знаючи про це, та вкладає в неї власні ресурси) в сучасних країнах Заходу дають значні величини (від 10 до 30 %). Тож для першого-ліпшого чоловіка в сучасних країнах Заходу, як і, ймовірно, будь-де та за яких завгодно часів, ця можливість цілком реальна. Зрозуміло, чому чоловіки не вмотивовані вкладатися в дітей: бо ті з істотною ймовірністю генетично до них самих не мають ніякого стосунку.

Ця двоїстість — непевність батьківства та певність материнства — знайшла відображення в прислів’ї «матусі кревне, татусю непевне». Перша-ліпша мати-одиначка — не лише людського, а будь-якого біологічного виду ссавців, має цілковиту певність, що новонароджене потомство — її власне; жодна жінка, побачивши немовля, що з’являється з її власного тіла не гмикне в сумніві: «Чи ж воно справді моє…» Натомість кожен батько-одинак такі сумніви має, хоч, може, й не каже про це вголос. Хтось сумнівається менше, хтось більше — та жоден чоловік не має стовідсоткової певності свого батьківства. Найкраще, що він може сказати, — «непевне».

Таким чином, перший чинник, через який батько гірше за матір дбає про дітей, — непевність батьківства. Другому буде присвячений наступний допис.

Обґрунтований вибір чи зумовлені еволюцією вподобання, або Як добирають пару в Ізраїлі

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Як добирають пару в Ізраїлі

8 червня 2008 р.

Оригінал англійською

Як молоді люди в Ізраїлі добирають собі пару? Приймають рішення, ретельно розраховані на основі поточного стану «шлюбного ринку»? Чи додержуються вподобань, вироблених у процесі еволюції для обставин, які переважали сотні тисяч років тому?

Відповідь на це питання Яарит Бокек-Коен з Аріельського університету, Йоханан Перес із Тель-Авівського університету і я дали в статті «Пояснення вибірності чоловіків з точки зору обґрунтованого вибору та еволюційної психології», яку надрукував у травні 2008 року «Журнал соціальної, еволюційної та культурної психології» (Journal of Social, Evolutionary, and Cultural Psychology). Існують дві основні теорії вибірності (міри прискіпливості під час вибору статевого партнера чи партнерки). Теорія обґрунтованого вибору, що походить від праць Ґері Бекера та Шошани Ґросбард-Шехтман з економіки, постулює, що на шлюбному ринку діють економічні закони попиту й пропозиції. Попит і пропозицію чоловіків і жінок визначає поточне співвідношення статей (кількість наявних чоловіків, що припадає на одну жінку).

Якщо співвідношення статей високе (чоловіків більше за жінок), «пропозиція» чоловіків висока, а «попит» на них низький, при цьому «цінність» чоловіків знижується, тож їм доводиться просити нижчу «ціну». Натомість, якщо співвідношення статей низьке (чоловіків менше за жінок), «пропозиція» чоловіків низька, а «попит» — високий, «цінність» чоловіків підвищується, тож і «ціну» вони можуть вимагати вищу. В обох випадках ситуація жінок протилежна: їхня цінність вища, якщо чоловіків більше за них, і нижча — якщо чоловіків менше. У результаті теорія обґрунтованого вибору передбачає, що жінки робляться більш вибірними, а чоловіки менш вибірними щодо партнера чи партнерки, коли співвідношення статей високе, тобто чоловіків відносно більше; й навпаки, жінки робляться менш, а чоловіки більш вибірними, коли співвідношення статей низьке, й більше жінок.

На відміну від цього, еволюційна психологія прогнозує, що вподобання чоловіків і жінок, зумовлені еволюцією, розраховані на обставини, які переважали в процесі еволюції людини, й пристосовані саме до цих обставин. Ці психологічні механізми, сформовані еволюцією, відносно несприйнятливі до коливань умов упродовж новітньої історії людства. До зумовлених еволюцією вподобань належить і чоловіча вибірність. Позаяк жінки незмінно вкладають у батьківство значно більше за чоловіків (бо жінкам доводиться дев’ять місяців виношувати дитину, а коли вона народиться, ще кілька років годувати — тоді як чоловікові, щоб сплодити дитину, вистачає п’ятнадцяти хвилин), та позаяк жінки мають значно нижчу межу можливостей (жінка може мати значно менше  за чоловіка дітей упродовж життя), еволюційна психологія стверджує, що жінки завжди прискіпливіше за чоловіків добирають статевих партнерів: жінки мусять поводитися обачніше, бо помилки коштують їм набагато дорожче, ніж чоловікам. Крім цього, еволюційна психологія прогнозує, що відмінності вибірності чоловіків і жінок у пошуку статевих партнерів не реагуватиме на незначні зміни умов середовища, зокрема, співвідношення статей.

Сучасний Ізраїль — чудове поле для дослідження прогнозів теорії обґрунтованого вибору та еволюційної психології щодо вибірності пошуку статевих партнерів. До 1970-х років співвідношення статей в Ізраїлі було близько 1:1. Відтоді через сполучення таких чинників, як вибіркова еміграція (переважна більшість неодружених ізраїльтян, які виїздять з країни, — чоловіки), а також вища смертність чоловіків за жінок, співвідношення статей в Ізраїлі монотонно зменшувалося. У 2000 році його значення у віковій категорії від 30 до 40 років було особливо низьке. А саме, співвідношення кількості неодружених чоловіків у віці 35–39 років і неодружених жінок у віці 30–34 років становило 0,646. Тобто на трьох вільних жінок від 30 до 40 припадало менше двох вільних чоловіків. Це достеменно ті обставини, які Ґросбард-Шехтман називає «шлюбним тиском на жінок». Згідно з теорією обґрунтованого вибору, через цей тиск жінки мали б знизити вибірність, а чоловіки — підвищити. Натомість, еволюційна психологія передбачає, що жінки навіть за умови шлюбного тиску вибиратимуть прискіпливіше за чоловіків.

Початкову різницю вибірності чоловіків і жінок під час пошуку статевого партнера встановлено на основі фундаментальної праці Девіда Басса, де зібрано дані 37 культурних спільнот у 33 країнах на шести континентах і п’яти островах. Вибірка з усього світу складалася з 10 047 осіб усіх рас і всіх поширених світових релігій. Дані Басса демонструють дві істотні відмінності вибірковості при доборі партнерів. По-перше, в усьому світі жінки непорівнянно прискіпливіші за чоловіків у доборі статевого партнера: вони, в середньому, подають утричі більше критеріїв вибору партнера, ніж чоловіки. По-друге, вибірність жінок вища, але з одним винятком:  чоловіки прискіпливіші за жінок у тому, що стосується фізичних рис (віку, привабливості, тілесної форми).

Щоб дізнатися, які критерії потенційних партнерів мають за важливі сучасні чоловіки й жінки в Ізраїлі, ми взяли дані з великої комерційної комп’ютерної служби знаймоств у Тель-Авіві за 2000 рік. Під час передплати нові учасники мають без стороннього контролю заповнити анкету, де зазначається, які риси пошукуваних партнерів для них важливі. Наша вибірка становила близько 3000 осіб.

Вивчення критеріїв, що їх ізраїльтяни мають за важливі, дало вельми цікавий результат. Попри сильний шлюбний тиск на жінок, за якого кожна третя жінка, ймовірно, залишиться без партнера, характер відмінностей вибірності чоловіків і жінок у Тель-Авіві в 2000 році практично збігся з усесвітніми результатами Басса за 1980 рік. Ізраїльтянки подають більш ніж утричі більше критеріїв, які мають за важливі, ніж ізраїльтяни. При цьому єдиний аспект, у якому чоловіки в Ізраїлі прискіпливіші за жінок, — фізичний (фізична привабливість, будова тіла, колір очей, колір волосся, стан шкіри на обличчі тощо).

Інакше кажучи, незважаючи на вкрай відмінне від нормального становище нинішніх чоловіків і жінок в Ізраїлі, їхні стереотипи добору статевих партнерів нічим не відрізняються від тих, що існували скрізь і завжди. Жінки значно прискіпливіше за чоловіків ставляться до вибору, за винятком аспекту фізичних рис. Попри істотну — один до трьох — ймовірність узагалі не знайти партнера, ізраїльтянки зберігають значно суворіші за ізраїльтян норми добору. Замість приймати розумні рішення на основі поточного становища на шлюбному ринку, як передбачає теорія обґрунтованого вибору, жінки й чоловіки за будь-яких умов поводяться так, як того вимагають сформовані еволюцією психологічні механізми.