Усі утертості правдиві, крім… Частина 2. «Кожний молодець на свій взірець»

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чи справді «кожен на свій взірець»?

27 квітня 2008 р.

Оригінал англійською

Прислів’я «кожний молодець на свій взірець» означає, що люди мають різні поняття про красу й не погоджуються, хто вродливий, а хто ні. Це перша виражена прислів’ям утертість, яку еволюційна психологія спростувала. Виявляється, стандарти краси не просто однакові в різних людей та народів, вони ще й вроджені. Ми народжуємося з уявленням про те, хто гарний, а хто ні.

На перший погляд прислів’я «кожний молодець на свій взірець» здається цілком слушне. Численні інститутські підручники з початкового курсу соціології та антропології містять світлини людей, що вважаються вродливими в різних культурах; при цьому на сучасне західне око деякі з них — справжні страховидла. Проте дослідження психологів-еволюціоністів спростували це загальне припущення й поширене вірування.

У США з приводу того, чиї обличчя більш-менш вродливі, азіати погоджуються з білими, а білі — з неграми. Істотно збігаються уявлення про красу представників різних країн: Східної Азії, іспаномовних країн Америки та США; бразильців, мешканців США, росіян, аче́ з Парагваю та хіві з Венесуели; корінних мешканців острова Санта-Крус та мешканців США, білих мешканців ПАР та мешканців США; китайців, індійців і англійців. Жодне з досліджень не виявило залежності між уявою про вроду й інтенсивністю споживання продукції західних ЗМІ. Як же можливо, щоб люди з настільки різних культур здебільшого погоджувалися, хто гарний, а хто ні?

Схоже, в різних культурах побутують однакові стандарти краси, бо вони вроджені: ми народжуємося, вже знаючи, хто вродливий, хто ні. У середині 80-х два незалежні дослідження показали, що двомісячні й тримісячні немовлята довше дивляться на обличчя, що його дорослі мають за більш привабливе, ніж на обличчя, що його дорослі мають за менш привабливе. Немовлята вирізняються винятковими гедонізмом і невихованістю, тож задивляються на предмети, які їм здаються приємними. Якщо немовлята дивляться на якісь обличчя довше, ніж на інші, значить, цим першим вони віддають перевагу й мають за привабливі.

В останньому варіанті експерименту новонароджені до тижня істотно більше вподобали обличчя, що їх дорослі мали за привабливі. Ще в одному дослідженні річні діти виявляли більш спостережне задоволення, більше втягувалися в ігри, менше непокоїлися й менше тікали, коли спілкувалися з незнайомими людьми в привабливих масках, ніж з незнайомими людьми в непривабливих масках. Вони також істотно довше бавилися з ляльками з привабливою зовнішністю, ніж із ляльками з непривабливою. Результати цих досліджень збігаються з особистим досвідом і спостереженням батьків немовлят, які помічали, що діти краще поводяться з вродливими, ніж з невродливими няньками.

Навіть найзатятіші прихильці народної мудрості «кожний молодець на свій взірець» мають визнати, що тиждень (ба навіть кілька місяців) — навряд чи достатній строк, щоб немовлята вивчили й засвоїли (нібито довільні) культурні стандарти краси завдяки соціалізації та споживанню продукції ЗМІ. Натомість наукові дослідження настійно підказують, що повсюдні стандарти краси можуть бути вроджені, а не навчені чи засвоєні в процесі соціалізації. У сукупності докази свідчать, що якраз навпаки, «єдиний взірець» — складник всезагальної людської природи.

Та що ж це за незалежні від культури вроджені стандарти краси? Якими спільними рисами вирізняються вродливі обличчя? Й у чому вони відрізняються від потворних? Ці запитання ведуть нас до наступної утертості, що її еволюційна психологія має спростувати: «Не дивись на вроду, дивись на природу». Але про це — в наступному дописі.