Екзотична культура, якої ніколи не було. Частина 2.

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чи бувають «найлагідніші в світі люди»?

22 травня 2008 р.

Оригінал англійською

Якщо плем’я яномамьо — «найлютіші в світі люди», чи випливає з культурного детермінізму, що десь мають бути й «найлагідніші»?

1968 року один із основоположників біосоціальної антропології Наполеон Шаньон опублікував перше видання класичної праці з антропології під назвою «Яномамьо — плем'я лютих». У книзі Шаньон описав життя південноамериканських індіанців-яномамьо з джунглів Бразилії й Венесуели. Плем’я яномамьо настільки люте й войовниче, що втрачає в безперервних війнах третину чоловіків (і 7 % жінок). Заведено вважати, що це — найлютіші в світі люди.

Щойно світ дізнався про яномамьо з книги Шаньона, як перед поборниками культурного детермінізму — інтелектуальних спадкоємців Франца Боаса — постала нагальна задача. Коли, як вважали послідовники культурного детермінізму, культура й поведінка людей нескінченно мінливі, десь на Землі має знайтися пряма протилежність яномамьо. Якщо існують «найлютіші в світі люди», мають існувати й «найлагідніші в світі». Не минуло й трьох років, як мрії адептів культурного детермінізму збулися.

1971 року Мануель Елісальде, службовець уряду філіппінського диктатора Маркоса, відкрив на острові Мінданао ізольоване плем’я, що налічувало всього 26 осіб. Тасадаї, як вони себе називали, начебто вели триб життя кам’яної доби: не знали землеробства, ба навіть не підозрювали про існування інших людських істот. Сторіччями вони були цілковито відрізані від решти світу. Вони вбиралися в листя й жили в печері. Але чи не найцікавіше було те, нібито вони були настільки мирні (настільки протилежні яномамьо), що навіть не мали в мові слів для насильства, суперечки чи агресії. Через два роки вийшла в світ книжка про їхнє мирне життя під передбачуваним заголовком «Лагідні тасадаї».

За підтримки інших урядовців Маркоса, Елісальде суворо обмежував доступ ЗМІ та науковців до племені тасадай упродовж 15 років. Через це решті світу про тасадаїв мало що було відомо, та й те виключно в межах дозволеного Елісальде. Після падіння диктатури Маркоса в 1986 році Елісальде втік до Коста-Ріки. Коли ж двоє журналістів прибули на місце, де колись відкрили плем’я тасадай, в печері нікого не було. Тасадаї ж знайшлися в сусідньому селі, щоправда, вбрані вже в джинси й футболки. По нетривалому розпитуванні двоє з колишніх 26 членів племені зізналися, що вдавали людей кам’яної доби на настійне прохання Елісальде. Виявилося, що останній діяв за вказівкою Маркоса, який доручив сфабрикувати ватагу мирних первісних людей, щоб надмірну увагу світу до Філіппін спрямувати на них, а не на брутальну політику його гнобительського уряду. Коли через кілька днів по тому, як двоє репортерів викрили це шахрайство, до печер прибула група німецьких журналістів, тасадаї вже знову грали людей кам’яної доби, розташувавшись у печерах і вдягнувши спіднички з листя — щоправда, поверх футболок і джинсів.

Мої особисті спогади про це сягають 1982 року, коли я вивчав у коледжі вступний курс соціології, й мій викладач спирався на найпопулярніший підручник «Соціологія» Іена Робертсона другого видання 1981 р. На сторінці 57 у підручнику було фото членів племені тасадай, які мирно й спокійно сиділи на порозі печери. Світлину прикрашав підпис:

Тасадай, нещодавно відкрите на Філіппінах плем’я «людей кам’яної доби», наскільки відомо, не має в мові слів, які виражали б ворожість і ненависть. Ці лагідні люди не знають конкуренції, корисливості, агресії й жадібності.  Існування таких спільнот, як тасадай, ставить під сумнів прийняті на Заході припущення щодо «людської природи».

П’ять років по тому вже я сам уперше викладав вступ до соціології в Університеті штату Вашингтон і користувався третім виданням усе так само популярного підручника Робертсона, яке вийшло друком 1987 року, через рік після викриття обману. Жодної згадки про тасадай у цьому виданні вже не було.

Як не дивно, антропологи, здебільшого не обізнані з сучасною еволюційною теорією, тобто засліплені стандартною суспільно-науковою моделлю, й досі обговорюють автентичність тасадаїв; утім, більшість схиляється до того, що вони не були справжніми людьми кам’яної доби. Певно одне: крихітне плем’я з 26 осіб не могло бути сторіччями цілковито відірване від решти світу, бо це призвело б до виродження через інбридинг.  І аж такі мирні, щоб аж не мати в мові слів для суперечки й боротьби, вони, безсумнівно, бути теж не могли. Добре це, чи погано, та агресія й насильство — то невіддільна частка природи людей чоловічої статі. Виражені сильніше, як у яномамьо, ці якості бути можуть, а от викорінити їх із людської натури неможливо.