Чому мати краще за батька дбає про дітей. Частина 3.

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чи мав рацію Томі Смазерс, або  Чи мають батьки любимчиків

19 червня 2008 р.

Оригінал англійською

Чи завжди матері добре дбають про дітей?

У попередніх двох дописах (частина 1 та частина 2) я пояснив, чому матері більш віддані дітям та, відповідно, краще за батьків дбають про них. Проте з цього не випливає, ніби матері завжди краще дбають про дітей; винятки трапляються. Та еволюційна психологія здатна пролити світло на те, як подібний виняток підтверджує правило.

Я ніде не казав у попередніх двох дописах, ніби всі матері завжди добре чи, принаймні, краще за батьків дбають про дітей. Бува, матері нехтують дітьми, ба навіть убивають їх. Проте логіка еволюційної психології здатна пояснити, хто й чому з вищою ймовірністю піде на таке вбивство.

Статистика свідчить, що з найвищою ймовірністю убивають дітей дуже юні матері; на другому місці стоять старші. Втім, причини для цього вони мають різні. Зовсім юні матері-підлітки вбивають дітей, бо переважна частина репродуктивного життя ще на них чекає, тобто навіть якщо одну дитину щойно вбито, можна народити ще. Народження немовляти за несприятливих обставин (наприклад, без батька, охочого вкладати в дитину власні ресурси) загрожує не лише добробуту дитини, але й можливостям матері в майбутньому підшукати собі пару. При цьому неповнолітні матері з більшою за інших жінок імовірністю народжують за несприятливих обставин.

Старші (після 35) матері вбивають немовлят з іншої причини. У цьому віці вища ймовірність народити неповноцінну дитину. Але ж ресурси батьків споживає будь-яка дитина (хоч нормальна, хоч дефективна). Позаяк дефективні діти навряд чи матимуть репродуктивний успіх, з суто генетичної точки зору все вкладене в дітей, які своїх дітей не матимуть, змарновано. Такі діти позбавляють важливих ресурсів інших дітей з кращими репродуктивними перспективами. Старші матері, на відміну від молодших, ймовірно, вже мають дітей, яких ще треба ростити. Тому батьки «влаштовані» так, щоб не вкладатися в неповноцінних дітей.

Аналогічно, батьки схильні вкладати більше у вродливих дітей, ніж у негарних, а в розумних — більше, ніж у дурних. Батьки, хоч можуть і не здавати собі з цього раду, віддають перевагу одним дітям перед іншими, при цьому ступінь цієї переваги істотно корелюється з імовірністю майбутнього репродуктивного успіху. Зазвичай, про дітей із кращими репродуктивними перспективами дбають краще, ніж про дітей, що їхні репродуктивні перспективи сумнівні. Отож Томі Смазерс має рацію. Матуся таки завжди більше любила Діка. Згідно з офіційною біографією братів Смазерс, Томі мав троє дітей, Дік — шестеро.

Так, логіка еволюції брутальна, зимна й безсердечна. Єдине, про що вона дбає, — щоб виживали гени.

Чому мати краще за батька дбає про дітей. Частина 2.

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Як «біологічний годинник» змушує жінок до відданості дітям

15 червня 2008 р.

Оригінал англійською

З найкращого, що вміють жінки, мають зиск чоловіки.

В останньому дописі я пояснив, чому одна з причин, через які батьки менш віддані дітям, ніж матері, — то непевність батьківства, істотна ймовірність виховувати дитину іншого чоловіка, не знаючи про це. Наступна причина — те, що чоловіки не мають лихопомного «біологічного годинника».

Другий біологічний чинник, через який чоловіки гірше дбають про дітей, — вища межа можливостей (ідеться про можливості залишити потомство). Плід розвивається в тілі жінки дев’ять місяців, а після пологів дитина потребує догляду матері ще кілька років, і впродовж цього строку жінка зазвичай безплідна (має лактаційну аменорею). Крім цього, репродуктивний період жінки значно коротший, ніж чоловіка, через менопаузу. У сполученні ці два чинники й призводять до того, що чоловіки мають значно вищу за жінок межу можливостей.

Чоловік може мати дітей значно більше від жінки. Найбільша кількість дітей, яку колись мав чоловік, — принаймні 1042. Останній з династії Шарифідів правитель Марокко, Мулай Ісмаїл ібн Шариф–Кровожерний (зображений на портреті), утримував, як чимало стародавніх державців, великий гарем і мав принаймні 700 синів і 342 дочки. Скільки точно дітей Мулай Ісмаїл сплодив за життя, історикам невідомо, позаяк через деякий час їх уже ніхто не рахував. Зареєстрована кількість синів перевищує зареєстровану кількість дочок майже вдвічі через те, що останніх припинили лічити задовго до синів.

Натомість, найбільша кількість дітей у жінки — 69. У XVIII сторіччі дружина російського селянина Федора Васильєва впродовж життя була вагітна 27 разів, 16 разів народжувала двійню, сім разів трійню та чотири рази четверню; як не дивно, Васильєва жодного разу не народжувала одну дитину! З її 69 дітей лише двоє не дожили до дорослого віку.

Проте байдуже, скільки достеменно дітей мали Мулай Ісмаїл Кровожерний та Васильєва. Важливо ось що: найбільша кількість дітей, що їх може мати чоловік, на два порядки перевищує найбільшу кількість дітей, що їх може мати жінка (тисячі проти десятків).

Така величезна розбіжність у найбільшій можливій кількості дітей означає, що для матері кожна дитина значно важливіша, ніж для батька, попри однакову важливість репродуктивного успіху для жінок і чоловіків (власне, для будь-яких організмів). Кожна дитина відповідає набагато більшій частці репродуктивних можливостей жінки, ніж чоловіка. Якщо сорокарічна мати п’ятьох дітей їх покине й через це вони помруть, ймовірно, вона закінчить життя як репродуктивна невдаха, тобто не передасть у наступне покоління жодної копії своїх генів. Якщо те саме зробить сорокарічний батько, він може сплодити ще п’ятьох (або десятьох чи двадцятьох) дітей.

Як непевність батьківства, так і вища межа можливостей призводять до того, що чоловіки ставляться до дітей менш відповідально, ніж жінки. Ось чому жінки, на відміну від чоловіків, не ухиляються від утримування дітей; та й кидають дітей чи нехтують ними жінки вкрай рідко. Власне, саме більша відданість матерів дітям дозволяє батькам цих дітей легковажити ними ще більше. Знаючи, що жінка подбає про дітей, чоловік залюбки їх кидає, цілком певний, що мати такого не вчинить — бо інакше ці діти просто не виживуть. Розлучені батьки з дітьми начебто беруть одне одного «на несилу», й зазвичай перша не витримує жінка. Чоловіки, звісно, вкладалися б у дітей та виховували їх самотужки, ніж бачити, як ті помирають, але зазвичай цього не роблять, бо знають, що мати своїх дітей не покине. Глум у тому, що більша відданість жінок дітям дозволяє чоловікам «і рибку з’їсти, й у воду не лізти» — заводити наступну сім’ю, в яку й вкладати ресурси.

Цю серію я хотів би закінчити наступним дописом, де вкотре змалюю «виняток, який підтверджує правило».

Чому мати краще за батька дбає про дітей. Частина 1.

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Матусі кревне, татусю непевне?

12 червня 2008 р.

Оригінал англійською

«Матусі кревне, татусю непевне»

У кульмінаційному епізоді фільму жахів 1999 року «Відьма з Блера: Курсова з засвітів» героїня Гетер Донагью, відчуваючи, що на неї та на її друзів у лісі чекає смерть, спрямовує камеру на себе й каже: «Вибачте, Джошова мамо, Майкова мамо, й ти, матусю!» Вибачення небезпідставне, зважаючи, що бажання відзняти фільм таки призвело до смерті Майка й Джоша (та й самої героїні — перепрошую за розголос тих, хто ще не переглядав цю стрічку). Гаразд, але чому вона пробачається перед матерями, а не перед батьками?

Для психолога-еволюціоніста відповідь очевидна: бо інстинктивно, як і більшість з нас, знає: дитина важливіша для матері, ніж для батька, тож і втрата дитини болісніше позначиться на матері, ніж на батькові. Тому фактові, що мати й справді більш віддана дітям, ніж батько, залюбки знаходиться маса свідчень. Наприклад, коли шлюб розривають, дітей, особливо малих, ймовірніше залишають з матір’ю, ніж із батьком. За даними опитування населення, проведеного Бюро перепису США в березні-квітні 1992 р., у репрезентативній вибірці у 86 % випадків опіку над дітьми після розірвання шлюбу було доручено матері. Далі, чимало батьків, які добровільно або за присудом погодились утримувати дітей, опіки над якими не мають, уникають цього обов’язку й стають неплатниками аліментів. Перше опитування про отримання аліментів, проведене в масштабах США в цілому в 1978 році, показало, що в повному розмірі їх отримували менше половини (49 %) матерів, а понад чверть (28 %) не отримували жодних. Далі ці показники майже на змінювалися. 1991 року в повному обсязі отримували аліменти 52 % матерів, які опікувалися дітьми; 25 % не отримували нічого. Отож запитання залишається в силі:  чому жінки настільки більш віддані дітям, ніж чоловіки? Чому батьки часто-густо ухиляються від утримування дитини, а матері — майже ніколи?

На перший погляд, така відмінність у відданості дітям людей різної статі незрозуміла: адже й мати, й батько рівною мірою генетично пов’язані з дитиною, бо кожне з них переказує дитині половину власних генів. Проте є два біологічні чинники, через сполучення яких чоловіки менше за жінок схильні дбати про дітей.

Перший чинник — це непевність батьківства. Позаяк у всіх ссавців (включно з людиною) самиці виношують потомство всередині тіла, хто саме мати дитини, точно відомо завжди, натомість, хто батько — ніколи. І непевність батьківства — не просто віддалена теоретична можливість. Як я зазначав у попередньому дописі, оцінки ймовірності стану зрадженого чоловіка (де чоловік виховує чужу дитину, не знаючи про це, та вкладає в неї власні ресурси) в сучасних країнах Заходу дають значні величини (від 10 до 30 %). Тож для першого-ліпшого чоловіка в сучасних країнах Заходу, як і, ймовірно, будь-де та за яких завгодно часів, ця можливість цілком реальна. Зрозуміло, чому чоловіки не вмотивовані вкладатися в дітей: бо ті з істотною ймовірністю генетично до них самих не мають ніякого стосунку.

Ця двоїстість — непевність батьківства та певність материнства — знайшла відображення в прислів’ї «матусі кревне, татусю непевне». Перша-ліпша мати-одиначка — не лише людського, а будь-якого біологічного виду ссавців, має цілковиту певність, що новонароджене потомство — її власне; жодна жінка, побачивши немовля, що з’являється з її власного тіла не гмикне в сумніві: «Чи ж воно справді моє…» Натомість кожен батько-одинак такі сумніви має, хоч, може, й не каже про це вголос. Хтось сумнівається менше, хтось більше — та жоден чоловік не має стовідсоткової певності свого батьківства. Найкраще, що він може сказати, — «непевне».

Таким чином, перший чинник, через який батько гірше за матір дбає про дітей, — непевність батьківства. Другому буде присвячений наступний допис.

Обґрунтований вибір чи зумовлені еволюцією вподобання, або Як добирають пару в Ізраїлі

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Як добирають пару в Ізраїлі

8 червня 2008 р.

Оригінал англійською

Як молоді люди в Ізраїлі добирають собі пару? Приймають рішення, ретельно розраховані на основі поточного стану «шлюбного ринку»? Чи додержуються вподобань, вироблених у процесі еволюції для обставин, які переважали сотні тисяч років тому?

Відповідь на це питання Яарит Бокек-Коен з Аріельського університету, Йоханан Перес із Тель-Авівського університету і я дали в статті «Пояснення вибірності чоловіків з точки зору обґрунтованого вибору та еволюційної психології», яку надрукував у травні 2008 року «Журнал соціальної, еволюційної та культурної психології» (Journal of Social, Evolutionary, and Cultural Psychology). Існують дві основні теорії вибірності (міри прискіпливості під час вибору статевого партнера чи партнерки). Теорія обґрунтованого вибору, що походить від праць Ґері Бекера та Шошани Ґросбард-Шехтман з економіки, постулює, що на шлюбному ринку діють економічні закони попиту й пропозиції. Попит і пропозицію чоловіків і жінок визначає поточне співвідношення статей (кількість наявних чоловіків, що припадає на одну жінку).

Якщо співвідношення статей високе (чоловіків більше за жінок), «пропозиція» чоловіків висока, а «попит» на них низький, при цьому «цінність» чоловіків знижується, тож їм доводиться просити нижчу «ціну». Натомість, якщо співвідношення статей низьке (чоловіків менше за жінок), «пропозиція» чоловіків низька, а «попит» — високий, «цінність» чоловіків підвищується, тож і «ціну» вони можуть вимагати вищу. В обох випадках ситуація жінок протилежна: їхня цінність вища, якщо чоловіків більше за них, і нижча — якщо чоловіків менше. У результаті теорія обґрунтованого вибору передбачає, що жінки робляться більш вибірними, а чоловіки менш вибірними щодо партнера чи партнерки, коли співвідношення статей високе, тобто чоловіків відносно більше; й навпаки, жінки робляться менш, а чоловіки більш вибірними, коли співвідношення статей низьке, й більше жінок.

На відміну від цього, еволюційна психологія прогнозує, що вподобання чоловіків і жінок, зумовлені еволюцією, розраховані на обставини, які переважали в процесі еволюції людини, й пристосовані саме до цих обставин. Ці психологічні механізми, сформовані еволюцією, відносно несприйнятливі до коливань умов упродовж новітньої історії людства. До зумовлених еволюцією вподобань належить і чоловіча вибірність. Позаяк жінки незмінно вкладають у батьківство значно більше за чоловіків (бо жінкам доводиться дев’ять місяців виношувати дитину, а коли вона народиться, ще кілька років годувати — тоді як чоловікові, щоб сплодити дитину, вистачає п’ятнадцяти хвилин), та позаяк жінки мають значно нижчу межу можливостей (жінка може мати значно менше  за чоловіка дітей упродовж життя), еволюційна психологія стверджує, що жінки завжди прискіпливіше за чоловіків добирають статевих партнерів: жінки мусять поводитися обачніше, бо помилки коштують їм набагато дорожче, ніж чоловікам. Крім цього, еволюційна психологія прогнозує, що відмінності вибірності чоловіків і жінок у пошуку статевих партнерів не реагуватиме на незначні зміни умов середовища, зокрема, співвідношення статей.

Сучасний Ізраїль — чудове поле для дослідження прогнозів теорії обґрунтованого вибору та еволюційної психології щодо вибірності пошуку статевих партнерів. До 1970-х років співвідношення статей в Ізраїлі було близько 1:1. Відтоді через сполучення таких чинників, як вибіркова еміграція (переважна більшість неодружених ізраїльтян, які виїздять з країни, — чоловіки), а також вища смертність чоловіків за жінок, співвідношення статей в Ізраїлі монотонно зменшувалося. У 2000 році його значення у віковій категорії від 30 до 40 років було особливо низьке. А саме, співвідношення кількості неодружених чоловіків у віці 35–39 років і неодружених жінок у віці 30–34 років становило 0,646. Тобто на трьох вільних жінок від 30 до 40 припадало менше двох вільних чоловіків. Це достеменно ті обставини, які Ґросбард-Шехтман називає «шлюбним тиском на жінок». Згідно з теорією обґрунтованого вибору, через цей тиск жінки мали б знизити вибірність, а чоловіки — підвищити. Натомість, еволюційна психологія передбачає, що жінки навіть за умови шлюбного тиску вибиратимуть прискіпливіше за чоловіків.

Початкову різницю вибірності чоловіків і жінок під час пошуку статевого партнера встановлено на основі фундаментальної праці Девіда Басса, де зібрано дані 37 культурних спільнот у 33 країнах на шести континентах і п’яти островах. Вибірка з усього світу складалася з 10 047 осіб усіх рас і всіх поширених світових релігій. Дані Басса демонструють дві істотні відмінності вибірковості при доборі партнерів. По-перше, в усьому світі жінки непорівнянно прискіпливіші за чоловіків у доборі статевого партнера: вони, в середньому, подають утричі більше критеріїв вибору партнера, ніж чоловіки. По-друге, вибірність жінок вища, але з одним винятком:  чоловіки прискіпливіші за жінок у тому, що стосується фізичних рис (віку, привабливості, тілесної форми).

Щоб дізнатися, які критерії потенційних партнерів мають за важливі сучасні чоловіки й жінки в Ізраїлі, ми взяли дані з великої комерційної комп’ютерної служби знаймоств у Тель-Авіві за 2000 рік. Під час передплати нові учасники мають без стороннього контролю заповнити анкету, де зазначається, які риси пошукуваних партнерів для них важливі. Наша вибірка становила близько 3000 осіб.

Вивчення критеріїв, що їх ізраїльтяни мають за важливі, дало вельми цікавий результат. Попри сильний шлюбний тиск на жінок, за якого кожна третя жінка, ймовірно, залишиться без партнера, характер відмінностей вибірності чоловіків і жінок у Тель-Авіві в 2000 році практично збігся з усесвітніми результатами Басса за 1980 рік. Ізраїльтянки подають більш ніж утричі більше критеріїв, які мають за важливі, ніж ізраїльтяни. При цьому єдиний аспект, у якому чоловіки в Ізраїлі прискіпливіші за жінок, — фізичний (фізична привабливість, будова тіла, колір очей, колір волосся, стан шкіри на обличчі тощо).

Інакше кажучи, незважаючи на вкрай відмінне від нормального становище нинішніх чоловіків і жінок в Ізраїлі, їхні стереотипи добору статевих партнерів нічим не відрізняються від тих, що існували скрізь і завжди. Жінки значно прискіпливіше за чоловіків ставляться до вибору, за винятком аспекту фізичних рис. Попри істотну — один до трьох — ймовірність узагалі не знайти партнера, ізраїльтянки зберігають значно суворіші за ізраїльтян норми добору. Замість приймати розумні рішення на основі поточного становища на шлюбному ринку, як передбачає теорія обґрунтованого вибору, жінки й чоловіки за будь-яких умов поводяться так, як того вимагають сформовані еволюцією психологічні механізми.

Чому майже немає поліандричних спільнот?

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Що не так із поліандрією з точки зору еволюції

5 червня 2008 р.

Оригінал англійською

Вичерпна розвідка традиційних спільнот у світі показала, що полігінія притаманна 83,39 % з них, моногамія — 16,14 %, тоді як поліандрія — лише 0,47 %. У нечисленних поліандричних спільнотах майже скрізь практикується, згідно з термінологією антропологів, братська поліандрія, за якої кілька братів мають спільну дружину. Небратська поліандрія, де спільну дружину мають не споріднені чоловіки, в людському суспільстві практично не існує. Чому ж небратська поліандрія — аж така рідкість?

Перш за все, як ми вже робили, впорядкуємо термінологію. Моногамія — це шлюб одного чоловіка з однією жінкою, полігіня — це шлюб одного чоловіка з кількома жінками, поліандрія — це шлюб однієї жінки з кількома чоловіками. Полігамія включає полігінію та поліандрію, хоч часто цей термін застосовують як синонім полігінії. Тому науковці, щоб уникнути неоднозначності, цей термін не використовують.

Як пояснюється в нашій книзі «Чому красуні мають більше дочок» (розділ 2, «Чому чоловіки й жінки так відрізняються»), у моногамному шлюбі, де жінка «начебто має» паруватися лише з одним чоловіком, певність батьківства не така вже й висока. Оцінки ймовірності стану зрадженого чоловіка (де чоловік виховує дитину іншого чоловіка, не знаючи про це) в моногамних спільнотах дають від 13 до 20 % у США, від 10 до 14 % у Мексиці, від 9 до 17 % у Німеччині. Інакше кажучи, кожен п’ятий одружений чоловік у США виховує чужу дитину, хибно гадаючи, що це його власна.

Колі кілька чоловіків офіційно одружені з однією жінкою, що «начебто має» паруватися з ними всіма, кожен зі «співчоловіків» має дуже небагато резонів гадати, ніби певна дитина цієї жінки генетично споріднена з ним, а отже, не має мотивів вкладатися в неї. Якщо батьки вкладатимуть у дітей замало, ті не проживуть достатньо довго, щоб подорослішати й забезпечувати тривкість спільноти. Так що небратська поліандрія містить зародок власного знищення.

На відміну від цього, братська поліандрія, де співчоловіки — брати, може вижити як інститут шлюбу, позаяк навіть коли конкретний чоловік і не є генетичним батьком конкретної дитини (яка в цьому випадку мала б половину його генів), він їй, принаймні, дядько (тобто вона має чверть його генів). Діти в братському поліандричному шлюбі не бувають не пов’язані генетично з жодним зі співчоловіків (звісно, в припущенні, що їхня дружина не парувалася ні з ким поза поліандричним шлюбом). Тож кожен співчоловік має мотив до вкладання ресурсів у всіх дітей, незалежно від того, кому він генетично батько, а кому — дядько.

З цих самих міркувань найуспішніший варіант полігінії — сестринська полігінія, де всі «співжінки» — сестри (проте, на відміну, від небратської поліандрії, несестринська полігінія в світі дуже поширена). Як я пояснював у одному з попередніх дописів, якщо жінка має вибір між шлюбом з холостяком і шлюбом з одруженим чоловіком, за певних обставин вона може зробити обґрунтований вибір на користь полігінного шлюбу, проте за жодних обставин заміжня жінка як мати не буде зацікавлена в тому, щоб її чоловік завів іще одну дружину. Кожна старша дружина потерпає, коли її чоловік приводить у дім чергову дружину, бо кожна наступна дружина відбирає чоловікові ресурси, які в іншому разі залишалися б їй та її дітям. Цей конфлікт між співдружинами в полігінних шлюбах дуже поширений, тому в багатьох традиційних спільнотах чоловіки заводять для кожної дружини окреме домогосподарство. Проте конфлікт та змагання за обмежені ресурси чоловіка можуть трохи послабшати, коли співдружини — сестри. В цьому разі старша дружина не буде так сильно проти перерозподілу ресурсів на користь нової дружини та її дітей, бо вони споріднені з нею генетично.

Звісно, те, що поліандрія дуже рідко зустрічається в людських спільнотах, не означає, ніби жінки в шлюбі — моногамному чи полігінному — завжди вірні чоловікам, тобто паруються лише з одним чоловіком. Навпаки, як я писав раніше, психологи довели, що в усій історії еволюції жінки завжди відзначалися поміркованим проміскуїтетом. Див. дописи «Хочете дізнатися, як поводилися жінки? Придивіться до статевих органів чоловіків. Частина 1» та «Хочете дізнатися, як поводилися жінки? Придивіться до статевих органів чоловіків. Частина 2».

Чому Шон Конері й Кетрін Зета-Джонс — добре, а Лорен Бекол і Бред Піт — погано?

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чому в кіно герой завжди старший від героїні

1 червня 2008 р.

Оригінал англійською

Коли 1999 р. вийшов фільм «Пастка», феміністки зняли страшний рейвах через велику різницю у віці двох головних героїв, які мали романтичні стосунки. Шон Конері мав 69 років; Кетрін Зета-Джонс мала 30. Проте «Пастка» — аж ніяк не єдиний фільм, через який скаженіли феміністки. У стрічці 1993 року «На лінії вогню» Клінт Іствуд має 63 роки, а Рене Руссо — 39. Феміністки звинувачують авторів картин у тому, що вони підкріплюють культурну норму, згідно з якою жінка мусить бути молода, щоб її бажали, чоловік же може бути куди старший, проте залишатися привабливим для жінок.

Проте, на недогоду феміністкам, стереотип «старший чоловік — молодша жінка» в романтичних історіях популярний не лише в кінофільмах, що апелюють у першу чергу до чоловіків. Він діє і в «фільмах про любофф», розрахованих головним чином на жіночу аудиторію. Наприклад, у фільмі 1998 року «Шість днів, сім ночей» Гарисон Форд має 56 років, Ен Хейш — 29. У «Заклиначі» того ж року Роберту Редфорду 61, а Кристин Скот Томас — 38 років. У касовій стрічці 1997 року «Краще не буває» Джек Ніколсон має 60 років, а Гелен Гант — 34. Ця картина була номінована на премію Кіноакадемії США за кращий фільм; і Ніколсон, і Гант дістали «Оскарів» за провідні ролі. Стереотип «старший чоловік — молодша жінка» виник не зараз і не в Голівуді.  У класичній «Шараді» Ґері Ґрант має 59 років, а Одрі Гепберн, що активно залицяється до нього, — 34. У «Великому сні» 1946 року Гамфрі Боґартові 47, а Лорен Бекол — 22 роки. Як відомо, в реальному житті Боґарт і Бекол були одружені.

За знаменним винятком «Випускника», схоже, що в кіношних парах чоловік завжди старший за жінку, часом на кількадесят років. Чому це так? Чому і чоловіки, й жінки в кожному поколінні бажають і чекають, щоб головний герой у фільмі був аж так старший за головну героїню? Традиційне суспільствознавство пояснює це культурними нормами й соціалізацією. Наша «культура» впроваджує нічим не обґрунтовані стандарти бажаності, до яких стосовно жінок — але не чоловіків — належить молодість. Люди в нашій «культурі» відповідно «соціалізовані», тож і сподіваються, що жінки в фільмах будуть не старі, а молоді; при цьому чоловіки, на яких ці необґрунтовані стандарти не поширюються, можуть бути старими, однак залишатися звабливими.

Як пояснюється в розділі 3 нашої книги «Чому красуні мають більше дочок» (Барбі: зроблено «Матель», спроектовано еволюцією), за кожним аспектом ідеальної жіночої вроди, включаючи молодість, стоїть логіка еволюції. Необґрунтованих стандартів краси не буває. Коли йдеться конкретно про кінематограф, є два докази, що спростовують погляд традиційного суспільствознавства.

По-перше, попри те, що голівудські фільми виробляють у США, експортують їх по всьому світі. Стрічки, що дають великі збори в США, майже завжди користуються комерційним успіхом і в інших країнах, де їх показують. У репресивних державах на кшталт Китаю чи арабських країн голівудські картини піддають цензурі й видаляють кадри відверто сексуального характеру та інші заборонені моменти, наприклад, щодо гомосексуалізму. Проте мені не відомий жодний випадок, коли режими цих країн забороняли фільми чи змушували вирізати сцени через велику вікову різницю головних героїв і героїнь. Схоже, засновок про велику різницю у віці цілковито схвалюється в усьому світі.

По-друге, хоч Голівуд, тобто США, виробляє левову частку продукції світового кінематографа, в усіх культурах продукують літературні твори, що часто беруть за основу для кінофільмів. І схоже, що в усіх культурах та в усі часи, принаймні, історичні, літературні теми й сюжети істотно подібні. Я не вивчав дані про кінематограф решти країн, проте без зайвих сумнівів передбачаю, що тамтешні фільми, наприклад, фільми індійського «Болівуду», яких стає дедалі більше, значною мірою ґрунтуються на романтичних сценаріях, де чоловік значно старший за жінку, й лише в дуже нечисленних кінокартинах (як, власне, й романи), які виходять будь-де в світі, романтичні герої мають протилежне вікове співвідношення.

Коли гіпотезу про культурну соціалізацію спростовано, постає питання: звідки ж така популярність романтичних пар, де чоловік значно старший від жінки? З точки зору психолога-еволюціоніста це прямий наслідок і відображення природи чоловіка й жінки, яка склалася в ході еволюції. Дані з різних спільнот показують, що в усіх культурах чоловіки надають перевагу як статевим партнерам молодшим за себе жінкам, тоді як жінки надають  перевагу старшим за себе чоловікам. Чоловіки вибирають молодих жінок, бо ті мають більшу за старших жінок репродуктивну цінність і плодючість, а жінки вибирають старших чоловіків, бо в усіх людських спільнотах ті мають більше ресурсів і вищий статус, ніж молоді.

Що старший чоловік, то більша вікова різниця між ним і жінкою, яку він бажає мати за статевого партнера. Чоловіки після 20 бажають жінок, приблизно на п’ять років молодших за себе; чоловіки після 50 — молодших приблизно на 15 років. Чудову ілюстрацію принципу «виняток підтверджує правило» становить єдина вікова категорія чоловіків, які надають перевагу старшим за себе жінкам: це підлітки. Бо для них більш плодючі не молодші, а старші за них самих жінки. Інакше кажучи, незалежно від власного віку, чоловіки завжди надають перевагу як статевим партнерам жінкам, що розміняли третій десяток, тобто знаходяться на піку плодючості. У жінок цього стереотипу немає: незалежно від власного віку, жінки віддають перевагу чоловікам приблизно на 10 років старшим од себе. Позаяк виробники фільмів та автори сценаріїв заробляють гроші, продукуючи історії, що до вподоби глядачам і читачам, зрозуміло, що їхня продукція відображає зумовлені еволюцією бажання цільової аудиторії.

Цікаво принагідно зазначити, що за сценарієм «Випускника» Бенджамін значно молодший за пані Робінсон, матір його подруги Ілейн; насправді ж акторка Ен Бенкрофт лише на шість років старша за Дастина Гофмана. Схоже, ми передбачаємо в кінокартині жінку, настільки молодшу за чоловіка, що коли бачимо героїню, насправді старшу за героя всього на шість років, уже маємо її за «застару» для нього. Варто також зазначити, що наприкінці картини Бенджамін (якого у «Випускнику» грає Дастин Гофман) залишається з Ілейн, а не з її матір’ю. Фахівцеві з еволюційної психології очевидно, що так і буде, з самого початку, а решту (хто ще не переглянув цей фільм) прошу вибачити, що розголосив сюжет!

 

Чому «діамант — найкращий друг»?

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Як діаманти допомагають жінкам розібратися, хто опікун, а хто джиґун

29 травня 2008 р.

Оригінал англійською

Жінки вкладають у дітей непропорційно більше за чоловіків, тож їхня найперша задача — зрозуміти, хто з залицяльників «опікун», а хто — «джиґун». Як жінці це зробити? Як дізнатися, хто з чоловіків вкладатиметься в неї та її потомство?

Я писав раніше, що опікуни — це чоловіки, які в довгостроковій перспективі охоче вкладають ресурси в жінку та її потомство, натомість джиґуни — чоловіки, які шукають хіба що дешевої та захопливої пригоди на ніч, а після сексу зникають. Позаяк жінка впродовж життя здатна мати обмежену кількість дітей і мусить вкладатися в кожного дуже істотно, невміння відрізняти опікунів від джиґунів може мати для жінки неабиякі репродуктивні наслідки.

Добрий опікун мусить мати дві властивості: спроможність набувати й нагромаджувати ресурси та бажання вкладати їх у жінку та її потомство. Добрий спосіб відсіяти тих, хто не має одночасно спроможності й бажання вкладатися, — вимагати коштовних подарунків; лише чоловіки, спроможні набувати ресурси та схильні їх вкладати, зможуть дозволити собі подарувати жінці щось дороге. Цей звичай відомий в еволюційній біології як залицяльні подарунки та шлюбні подарунки (так-так, самиці інших видів також вимагають подарунків, перш ніж вступити з самцями в статеві зносини). Чи надається до цього перший-ліпший дорогий подарунок? Мерседес? Дача?

Ба ні. Чоловік з інтересом до європейських автомобілів класу «люкс» як таких може купити жінці мерседеса. Чоловік з інтересом до нерухомості як такої може купити їй дачу. Але в жодному з цих випадків подарунок не доводить однозначно й чітко загальну й універсальну схильність чоловіка вкладати ресурси в неї та її потомство. Відрізнити опікуна від джиґуна дозволить лише такий подарунок, який дорогий, та при цьому не має питомої цінності.

У цьому сенсі діамант — найкращий залицяльний подарунок, бо дорогий він навіть дуже, а питомої цінності не має. Жоден чоловік (і жодна жінка) не може цікавитися діамантами як такими: на них не можна кататися, в них не можна жити, вони взагалі не надаються геть ні до чого! Тож кожен, хто купує жінці діаманти, запевне, зацікавлений вкладатися в неї. Ще один не дуже дешевий подарунок для жінки, що не має цінності як такий, — то квіти. Звісно, й діаманти, й квіти гарні; але, якщо розібратися, їх вважають гарними саме тому, що вони коштовні, а цінності як такі не мають, причому так вважають здебільшого жінки. Для них краса в питомій даремності; ось чому вольво й картопля не гарні.

Збігаються з еволюційно-психологічною логікою й результати проведеного нещодавно аналізу на основі теорії ігор, який показав, що «екстравагантні», як їх звуть науковці, — тобто «коштовні, але без питомої цінності» — подарунки жінкам сприяють залицянню. Дослідники зазначають, що такі екстравагантні подарунки мають додатковий корисний ефект для чоловіків, а саме, знеохочують «динамісток», які обіцяють парування за подарунок, а коли отримують подарунок, зникають (знов-таки, «динамістки» зустрічаються і в інших біологічних видах). Схоже, не лише жінкам варто ретельно «просіювати» претендентів на парування.