Чому майже немає поліандричних спільнот?

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Що не так із поліандрією з точки зору еволюції

5 червня 2008 р.

Оригінал англійською

Вичерпна розвідка традиційних спільнот у світі показала, що полігінія притаманна 83,39 % з них, моногамія — 16,14 %, тоді як поліандрія — лише 0,47 %. У нечисленних поліандричних спільнотах майже скрізь практикується, згідно з термінологією антропологів, братська поліандрія, за якої кілька братів мають спільну дружину. Небратська поліандрія, де спільну дружину мають не споріднені чоловіки, в людському суспільстві практично не існує. Чому ж небратська поліандрія — аж така рідкість?

Перш за все, як ми вже робили, впорядкуємо термінологію. Моногамія — це шлюб одного чоловіка з однією жінкою, полігіня — це шлюб одного чоловіка з кількома жінками, поліандрія — це шлюб однієї жінки з кількома чоловіками. Полігамія включає полігінію та поліандрію, хоч часто цей термін застосовують як синонім полігінії. Тому науковці, щоб уникнути неоднозначності, цей термін не використовують.

Як пояснюється в нашій книзі «Чому красуні мають більше дочок» (розділ 2, «Чому чоловіки й жінки так відрізняються»), у моногамному шлюбі, де жінка «начебто має» паруватися лише з одним чоловіком, певність батьківства не така вже й висока. Оцінки ймовірності стану зрадженого чоловіка (де чоловік виховує дитину іншого чоловіка, не знаючи про це) в моногамних спільнотах дають від 13 до 20 % у США, від 10 до 14 % у Мексиці, від 9 до 17 % у Німеччині. Інакше кажучи, кожен п’ятий одружений чоловік у США виховує чужу дитину, хибно гадаючи, що це його власна.

Колі кілька чоловіків офіційно одружені з однією жінкою, що «начебто має» паруватися з ними всіма, кожен зі «співчоловіків» має дуже небагато резонів гадати, ніби певна дитина цієї жінки генетично споріднена з ним, а отже, не має мотивів вкладатися в неї. Якщо батьки вкладатимуть у дітей замало, ті не проживуть достатньо довго, щоб подорослішати й забезпечувати тривкість спільноти. Так що небратська поліандрія містить зародок власного знищення.

На відміну від цього, братська поліандрія, де співчоловіки — брати, може вижити як інститут шлюбу, позаяк навіть коли конкретний чоловік і не є генетичним батьком конкретної дитини (яка в цьому випадку мала б половину його генів), він їй, принаймні, дядько (тобто вона має чверть його генів). Діти в братському поліандричному шлюбі не бувають не пов’язані генетично з жодним зі співчоловіків (звісно, в припущенні, що їхня дружина не парувалася ні з ким поза поліандричним шлюбом). Тож кожен співчоловік має мотив до вкладання ресурсів у всіх дітей, незалежно від того, кому він генетично батько, а кому — дядько.

З цих самих міркувань найуспішніший варіант полігінії — сестринська полігінія, де всі «співжінки» — сестри (проте, на відміну, від небратської поліандрії, несестринська полігінія в світі дуже поширена). Як я пояснював у одному з попередніх дописів, якщо жінка має вибір між шлюбом з холостяком і шлюбом з одруженим чоловіком, за певних обставин вона може зробити обґрунтований вибір на користь полігінного шлюбу, проте за жодних обставин заміжня жінка як мати не буде зацікавлена в тому, щоб її чоловік завів іще одну дружину. Кожна старша дружина потерпає, коли її чоловік приводить у дім чергову дружину, бо кожна наступна дружина відбирає чоловікові ресурси, які в іншому разі залишалися б їй та її дітям. Цей конфлікт між співдружинами в полігінних шлюбах дуже поширений, тому в багатьох традиційних спільнотах чоловіки заводять для кожної дружини окреме домогосподарство. Проте конфлікт та змагання за обмежені ресурси чоловіка можуть трохи послабшати, коли співдружини — сестри. В цьому разі старша дружина не буде так сильно проти перерозподілу ресурсів на користь нової дружини та її дітей, бо вони споріднені з нею генетично.

Звісно, те, що поліандрія дуже рідко зустрічається в людських спільнотах, не означає, ніби жінки в шлюбі — моногамному чи полігінному — завжди вірні чоловікам, тобто паруються лише з одним чоловіком. Навпаки, як я писав раніше, психологи довели, що в усій історії еволюції жінки завжди відзначалися поміркованим проміскуїтетом. Див. дописи «Хочете дізнатися, як поводилися жінки? Придивіться до статевих органів чоловіків. Частина 1» та «Хочете дізнатися, як поводилися жінки? Придивіться до статевих органів чоловіків. Частина 2».

Чому Шон Конері й Кетрін Зета-Джонс — добре, а Лорен Бекол і Бред Піт — погано?

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чому в кіно герой завжди старший від героїні

1 червня 2008 р.

Оригінал англійською

Коли 1999 р. вийшов фільм «Пастка», феміністки зняли страшний рейвах через велику різницю у віці двох головних героїв, які мали романтичні стосунки. Шон Конері мав 69 років; Кетрін Зета-Джонс мала 30. Проте «Пастка» — аж ніяк не єдиний фільм, через який скаженіли феміністки. У стрічці 1993 року «На лінії вогню» Клінт Іствуд має 63 роки, а Рене Руссо — 39. Феміністки звинувачують авторів картин у тому, що вони підкріплюють культурну норму, згідно з якою жінка мусить бути молода, щоб її бажали, чоловік же може бути куди старший, проте залишатися привабливим для жінок.

Проте, на недогоду феміністкам, стереотип «старший чоловік — молодша жінка» в романтичних історіях популярний не лише в кінофільмах, що апелюють у першу чергу до чоловіків. Він діє і в «фільмах про любофф», розрахованих головним чином на жіночу аудиторію. Наприклад, у фільмі 1998 року «Шість днів, сім ночей» Гарисон Форд має 56 років, Ен Хейш — 29. У «Заклиначі» того ж року Роберту Редфорду 61, а Кристин Скот Томас — 38 років. У касовій стрічці 1997 року «Краще не буває» Джек Ніколсон має 60 років, а Гелен Гант — 34. Ця картина була номінована на премію Кіноакадемії США за кращий фільм; і Ніколсон, і Гант дістали «Оскарів» за провідні ролі. Стереотип «старший чоловік — молодша жінка» виник не зараз і не в Голівуді.  У класичній «Шараді» Ґері Ґрант має 59 років, а Одрі Гепберн, що активно залицяється до нього, — 34. У «Великому сні» 1946 року Гамфрі Боґартові 47, а Лорен Бекол — 22 роки. Як відомо, в реальному житті Боґарт і Бекол були одружені.

За знаменним винятком «Випускника», схоже, що в кіношних парах чоловік завжди старший за жінку, часом на кількадесят років. Чому це так? Чому і чоловіки, й жінки в кожному поколінні бажають і чекають, щоб головний герой у фільмі був аж так старший за головну героїню? Традиційне суспільствознавство пояснює це культурними нормами й соціалізацією. Наша «культура» впроваджує нічим не обґрунтовані стандарти бажаності, до яких стосовно жінок — але не чоловіків — належить молодість. Люди в нашій «культурі» відповідно «соціалізовані», тож і сподіваються, що жінки в фільмах будуть не старі, а молоді; при цьому чоловіки, на яких ці необґрунтовані стандарти не поширюються, можуть бути старими, однак залишатися звабливими.

Як пояснюється в розділі 3 нашої книги «Чому красуні мають більше дочок» (Барбі: зроблено «Матель», спроектовано еволюцією), за кожним аспектом ідеальної жіночої вроди, включаючи молодість, стоїть логіка еволюції. Необґрунтованих стандартів краси не буває. Коли йдеться конкретно про кінематограф, є два докази, що спростовують погляд традиційного суспільствознавства.

По-перше, попри те, що голівудські фільми виробляють у США, експортують їх по всьому світі. Стрічки, що дають великі збори в США, майже завжди користуються комерційним успіхом і в інших країнах, де їх показують. У репресивних державах на кшталт Китаю чи арабських країн голівудські картини піддають цензурі й видаляють кадри відверто сексуального характеру та інші заборонені моменти, наприклад, щодо гомосексуалізму. Проте мені не відомий жодний випадок, коли режими цих країн забороняли фільми чи змушували вирізати сцени через велику вікову різницю головних героїв і героїнь. Схоже, засновок про велику різницю у віці цілковито схвалюється в усьому світі.

По-друге, хоч Голівуд, тобто США, виробляє левову частку продукції світового кінематографа, в усіх культурах продукують літературні твори, що часто беруть за основу для кінофільмів. І схоже, що в усіх культурах та в усі часи, принаймні, історичні, літературні теми й сюжети істотно подібні. Я не вивчав дані про кінематограф решти країн, проте без зайвих сумнівів передбачаю, що тамтешні фільми, наприклад, фільми індійського «Болівуду», яких стає дедалі більше, значною мірою ґрунтуються на романтичних сценаріях, де чоловік значно старший за жінку, й лише в дуже нечисленних кінокартинах (як, власне, й романи), які виходять будь-де в світі, романтичні герої мають протилежне вікове співвідношення.

Коли гіпотезу про культурну соціалізацію спростовано, постає питання: звідки ж така популярність романтичних пар, де чоловік значно старший від жінки? З точки зору психолога-еволюціоніста це прямий наслідок і відображення природи чоловіка й жінки, яка склалася в ході еволюції. Дані з різних спільнот показують, що в усіх культурах чоловіки надають перевагу як статевим партнерам молодшим за себе жінкам, тоді як жінки надають  перевагу старшим за себе чоловікам. Чоловіки вибирають молодих жінок, бо ті мають більшу за старших жінок репродуктивну цінність і плодючість, а жінки вибирають старших чоловіків, бо в усіх людських спільнотах ті мають більше ресурсів і вищий статус, ніж молоді.

Що старший чоловік, то більша вікова різниця між ним і жінкою, яку він бажає мати за статевого партнера. Чоловіки після 20 бажають жінок, приблизно на п’ять років молодших за себе; чоловіки після 50 — молодших приблизно на 15 років. Чудову ілюстрацію принципу «виняток підтверджує правило» становить єдина вікова категорія чоловіків, які надають перевагу старшим за себе жінкам: це підлітки. Бо для них більш плодючі не молодші, а старші за них самих жінки. Інакше кажучи, незалежно від власного віку, чоловіки завжди надають перевагу як статевим партнерам жінкам, що розміняли третій десяток, тобто знаходяться на піку плодючості. У жінок цього стереотипу немає: незалежно від власного віку, жінки віддають перевагу чоловікам приблизно на 10 років старшим од себе. Позаяк виробники фільмів та автори сценаріїв заробляють гроші, продукуючи історії, що до вподоби глядачам і читачам, зрозуміло, що їхня продукція відображає зумовлені еволюцією бажання цільової аудиторії.

Цікаво принагідно зазначити, що за сценарієм «Випускника» Бенджамін значно молодший за пані Робінсон, матір його подруги Ілейн; насправді ж акторка Ен Бенкрофт лише на шість років старша за Дастина Гофмана. Схоже, ми передбачаємо в кінокартині жінку, настільки молодшу за чоловіка, що коли бачимо героїню, насправді старшу за героя всього на шість років, уже маємо її за «застару» для нього. Варто також зазначити, що наприкінці картини Бенджамін (якого у «Випускнику» грає Дастин Гофман) залишається з Ілейн, а не з її матір’ю. Фахівцеві з еволюційної психології очевидно, що так і буде, з самого початку, а решту (хто ще не переглянув цей фільм) прошу вибачити, що розголосив сюжет!

 

Чому «діамант — найкращий друг»?

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Як діаманти допомагають жінкам розібратися, хто опікун, а хто джиґун

29 травня 2008 р.

Оригінал англійською

Жінки вкладають у дітей непропорційно більше за чоловіків, тож їхня найперша задача — зрозуміти, хто з залицяльників «опікун», а хто — «джиґун». Як жінці це зробити? Як дізнатися, хто з чоловіків вкладатиметься в неї та її потомство?

Я писав раніше, що опікуни — це чоловіки, які в довгостроковій перспективі охоче вкладають ресурси в жінку та її потомство, натомість джиґуни — чоловіки, які шукають хіба що дешевої та захопливої пригоди на ніч, а після сексу зникають. Позаяк жінка впродовж життя здатна мати обмежену кількість дітей і мусить вкладатися в кожного дуже істотно, невміння відрізняти опікунів від джиґунів може мати для жінки неабиякі репродуктивні наслідки.

Добрий опікун мусить мати дві властивості: спроможність набувати й нагромаджувати ресурси та бажання вкладати їх у жінку та її потомство. Добрий спосіб відсіяти тих, хто не має одночасно спроможності й бажання вкладатися, — вимагати коштовних подарунків; лише чоловіки, спроможні набувати ресурси та схильні їх вкладати, зможуть дозволити собі подарувати жінці щось дороге. Цей звичай відомий в еволюційній біології як залицяльні подарунки та шлюбні подарунки (так-так, самиці інших видів також вимагають подарунків, перш ніж вступити з самцями в статеві зносини). Чи надається до цього перший-ліпший дорогий подарунок? Мерседес? Дача?

Ба ні. Чоловік з інтересом до європейських автомобілів класу «люкс» як таких може купити жінці мерседеса. Чоловік з інтересом до нерухомості як такої може купити їй дачу. Але в жодному з цих випадків подарунок не доводить однозначно й чітко загальну й універсальну схильність чоловіка вкладати ресурси в неї та її потомство. Відрізнити опікуна від джиґуна дозволить лише такий подарунок, який дорогий, та при цьому не має питомої цінності.

У цьому сенсі діамант — найкращий залицяльний подарунок, бо дорогий він навіть дуже, а питомої цінності не має. Жоден чоловік (і жодна жінка) не може цікавитися діамантами як такими: на них не можна кататися, в них не можна жити, вони взагалі не надаються геть ні до чого! Тож кожен, хто купує жінці діаманти, запевне, зацікавлений вкладатися в неї. Ще один не дуже дешевий подарунок для жінки, що не має цінності як такий, — то квіти. Звісно, й діаманти, й квіти гарні; але, якщо розібратися, їх вважають гарними саме тому, що вони коштовні, а цінності як такі не мають, причому так вважають здебільшого жінки. Для них краса в питомій даремності; ось чому вольво й картопля не гарні.

Збігаються з еволюційно-психологічною логікою й результати проведеного нещодавно аналізу на основі теорії ігор, який показав, що «екстравагантні», як їх звуть науковці, — тобто «коштовні, але без питомої цінності» — подарунки жінкам сприяють залицянню. Дослідники зазначають, що такі екстравагантні подарунки мають додатковий корисний ефект для чоловіків, а саме, знеохочують «динамісток», які обіцяють парування за подарунок, а коли отримують подарунок, зникають (знов-таки, «динамістки» зустрічаються і в інших біологічних видах). Схоже, не лише жінкам варто ретельно «просіювати» претендентів на парування.

Капіталізм — це ніби полігінія

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Що спільного між капіталізмом і полігінією?

18 травня 2008 р.

Оригінал англійською

Я пишу це в номері готелю «Палац» у столиці Хорватії Загребі. Колись Хорватія була однією з шести республік у складі Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії. З кінця Другої світової війни й до 1980-х у Югославії успішно розвивалася соціалістична економіка під проводом зичливого й любого народові диктатора Йосипа Броз Тіто (1892–1980), чий день народження й досі широко відзначають 25 травня. По смерті Тіто Югославія розпалася на республіки-засновниці, й Хорватія, як і решта цих республік, вирішила стати на шлях капіталізму й демократії. Досвід показав, що в Хорватії, як і в інших колишніх соціалістичних країнах, що останнім часом навернулися до капіталізму (наприклад, Росії та колишніх радянських республіках),  більшість населення після переходу до капіталізму стала жити гірше, люди тужать за «добрими старими часами» соціалізму. Чому це так? Чому по переході до капіталізму люди часто-густо розчаровані?

Моя приятелька, професор Загребського університету Мері Тадінач, що запросила мене сюди, зробила вельми влучне спостереження:  капіталізм — це ніби полігінія. Як я писав раніше, коли чоловіки уявляють, на що схоже життя в полігінному суспільстві, їм видається, ніби вони матимуть по кілька дружин — замість однієї в суспільстві моногамному. Тобто, ніби в полігінному суспільстві їм буде краще, ніж у моногамному. От тільки їм невтямки, що в полігінному суспільстві вони, ймовірніше, залишаться без жодної дружини. Насправді чоловікам краще таки в моногамному суспільстві.

Так само, коли чоловіки (у цьому разі — й жінки) мають нудний і безпросвітний триб життя в соціалістичному суспільстві, працюючи на заводі чи в конторі, та уявляють, на що схоже життя в суспільстві капіталістичному, їм видається, ніби вони будуть чимось на кшталт Біла Ґейца, Ричарда Брансона чи Опри Вінфрі, яких у соціалістичній економіці немає (й не буває). Буцімто в капіталістичній економіці вони стали б мільйонерами, ба ні, мільярдерами, тоді як за соціалізму до таких статків аж ніяк не дорости. Тобто вони гадають, ніби в капіталістичному суспільстві їм буде краще, ніж у соціалістичному. Отож, щойно на їхні голоси взагалі починають зважати, голосують за капіталізм. От тільки їм невтямки, що в капіталістичному суспільстві на них, імовірніше, чекають злидні, нечувані в суспільстві соціалістичному.

І капіталізм, і полігінія призводять до більшої нерівномірності розподілу результатів, ба навіть середній показник може зменшитися (й часто-густо таки зменшується). Середня кількість дітей на одного чоловіка за полігінії й моногамії однакова (за математичним означенням), а от частка чоловіків, які мають дітей, за моногамії значно вища, ніж за полігінії. У моногамному суспільстві більше чоловіків досягають репродуктивного успіху, ніж у полігінному. Соціалізм та моногамія призводять до різкого зменшення нерівномірності розподілу бажаних результатів.

Капіталізм та полігінія — системи, призначені для винагородження переможників і покарання нікчем; соціалізм та моногамія — системи, призначені для винагородження нікчем і покарання переможників. Переможникам, хай то буде Біл Гейц чи Мулай Ісмаїл Кровожерний, ведеться куди краще в системах першого типу; в соціалістичному господарстві найкраще, на що може сподіватися Біл Гейц, не надто перевищує досягнення пересічного робітника. Важка й зимна правда, яку ми (в тому числі, мешканці колишніх соціалістичних країн) часто не помічаємо, полягає в тому, що переважна більшість людей — нікчеми за означенням, тож їм куди краще ведеться в системах другого типу.

Екзотична культура, якої ніколи не було. Частина 3.

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чи справді індіанці захищали довкілля?

26 травня 2008 р.

Оригінал англійською

Культура аборигенів Америки справді була спрямована на захист довкілля чи це (зовсім) недавня казка?

На відміну від перших двох прикладів екзотичної культури, якої насправді не була, третій і останній приклад — це дещо, фальшивість чого ще не стала загальновідомою. Навіть сьогодні багато хто вірить, що, на відміну від переселенців з Європи, аборигени американського континенту дбали про захист довкілля. Часто кажуть, ніби американські індіанці будь-яке рішення приймали з огляду на наступні сім поколінь. Проте, на превеликий жаль хіпі й захисників довкілля, виявляється, це твердження аж надто далеке від істини.

1854 року губернатор території Вашингтон за дорученням президента Франкліна Пірса зустрівся з вождем Сіетлом, що очолював плем’я думавіш, і запропонував продати частку землі, підвладної Сіетлу. Ось що відповів вождь:

    Як можна купувати чи продавати небо? Землю? Для нас сама ця думка дика… Для мого народу кожна часточка цієї землі священна. Кожна яскрава голка сосни, кожен піщаний берег, кожне пасмо імли в темному лісі, кожне пасовище, кожна комаха, що гуде. Усе святе в пам’яті й досвіді мого люду. Чи ви вчите своїх дітей тому, чому ми навчили наших? Що земля — наша мати?— наша мати? Що діється з землею, діється з усіма синами землі. Ось наше знання: земля не належить людині; людина належить землі.

Яка чудова промова! Ось тільки вождь Сіетл її не виголошував. Бо її написав Тед Пері, білий, сценарист і професор кінематографії, для телефільму «Домівка», який показував канал «Ей-бі-сі» в 1971 році.  Це вигадка. І на ній ґрунтується легенда про пошану до довкілля корінних племен Америки.

Що саме сказав вождь Сіетл у 1854 році під час зустрічі з губернатором, не зафіксовано в протоколі, проте один із свідків тридцятьма роками пізніше писав, що Сіетл подякував губернаторові за щедрість президента. Він горів бажанням зробити оборудку з президентом і продати землю урядові США.

Міф, ніби аборигени Америки опікувалися довкіллям, був підкріплений серією рекламних оголошень державних органів «Збережи красу Америки!» 1971 року — саме того, коли вийшла в ефір «Домівка» — на яких було зображено незабутнього «індіанця, що плаче». Індіанець бачить, як білочолі захаращують і забруднюють довкілля, й тихо побивається про матір-землю та зневагу, що її вона потерпає від білочолих. Ця реклама мала донести до загалу, що всі мають берегти довкілля, як колись — корінні мешканці Америки.

1999 року Коді Залізне Око, який позував для портрету «індіанця, що плаче» в державній рекламі 1971 року, а потім зробив кар’єру в Голівуді, граючи ролі індіанців у повнометражних та телевізійних фільмах, помер. І тут з’ясувалося, що ніяким індіанцем він не був.  Його справжнє ім’я було Еспера Оскар де Корті, а обоє його батьків були іммігранти з Італії.

Знахідки археологів свідчать, що аборигени Америки дбали про довкілля не більше й не менше, ніж будь-яка інша спільнота на Землі. Переважну більшість видів рослин і тварин, що існували на американських континентах, індіанці знищили задовго до того, як нога Колумба ступила на землю Вест-Індії. Захист довкілля — розкіш, уможливлена в західному суспільстві лише в останні кількадесят років. До індустріалізації й нинішнього матеріального достатку всі людські спільноти мали експлуатувати довкілля по максимуму просто, щоб вижити. Жодна не могла собі дозволити зважати на довкілля, й аборигени Америки не були винятком.

Мета наведених прикладів екзотичних культур, яких ніколи не було («Марґарет Мід і Самоа», «Лагідні тасадаї» та «Як індіанці захищали довкілля» — наголосити, що всі людські культури, навіть позірно екзотичні й поверхово відмінні, насправді однакові. Людських культур, які радикально й цілковито відрізнялися б від інших, не буває — як не буває, щоб людське тіло радикально й цілковито відрізнялося б від тіла іншої людини. Щоразу, як хтось нібито відкриває нову екзотичну культуру, відмінну від решти, виявляється, що це обман.

Екзотична культура, якої ніколи не було. Частина 2.

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чи бувають «найлагідніші в світі люди»?

22 травня 2008 р.

Оригінал англійською

Якщо плем’я яномамьо — «найлютіші в світі люди», чи випливає з культурного детермінізму, що десь мають бути й «найлагідніші»?

1968 року один із основоположників біосоціальної антропології Наполеон Шаньон опублікував перше видання класичної праці з антропології під назвою «Яномамьо — плем'я лютих». У книзі Шаньон описав життя південноамериканських індіанців-яномамьо з джунглів Бразилії й Венесуели. Плем’я яномамьо настільки люте й войовниче, що втрачає в безперервних війнах третину чоловіків (і 7 % жінок). Заведено вважати, що це — найлютіші в світі люди.

Щойно світ дізнався про яномамьо з книги Шаньона, як перед поборниками культурного детермінізму — інтелектуальних спадкоємців Франца Боаса — постала нагальна задача. Коли, як вважали послідовники культурного детермінізму, культура й поведінка людей нескінченно мінливі, десь на Землі має знайтися пряма протилежність яномамьо. Якщо існують «найлютіші в світі люди», мають існувати й «найлагідніші в світі». Не минуло й трьох років, як мрії адептів культурного детермінізму збулися.

1971 року Мануель Елісальде, службовець уряду філіппінського диктатора Маркоса, відкрив на острові Мінданао ізольоване плем’я, що налічувало всього 26 осіб. Тасадаї, як вони себе називали, начебто вели триб життя кам’яної доби: не знали землеробства, ба навіть не підозрювали про існування інших людських істот. Сторіччями вони були цілковито відрізані від решти світу. Вони вбиралися в листя й жили в печері. Але чи не найцікавіше було те, нібито вони були настільки мирні (настільки протилежні яномамьо), що навіть не мали в мові слів для насильства, суперечки чи агресії. Через два роки вийшла в світ книжка про їхнє мирне життя під передбачуваним заголовком «Лагідні тасадаї».

За підтримки інших урядовців Маркоса, Елісальде суворо обмежував доступ ЗМІ та науковців до племені тасадай упродовж 15 років. Через це решті світу про тасадаїв мало що було відомо, та й те виключно в межах дозволеного Елісальде. Після падіння диктатури Маркоса в 1986 році Елісальде втік до Коста-Ріки. Коли ж двоє журналістів прибули на місце, де колись відкрили плем’я тасадай, в печері нікого не було. Тасадаї ж знайшлися в сусідньому селі, щоправда, вбрані вже в джинси й футболки. По нетривалому розпитуванні двоє з колишніх 26 членів племені зізналися, що вдавали людей кам’яної доби на настійне прохання Елісальде. Виявилося, що останній діяв за вказівкою Маркоса, який доручив сфабрикувати ватагу мирних первісних людей, щоб надмірну увагу світу до Філіппін спрямувати на них, а не на брутальну політику його гнобительського уряду. Коли через кілька днів по тому, як двоє репортерів викрили це шахрайство, до печер прибула група німецьких журналістів, тасадаї вже знову грали людей кам’яної доби, розташувавшись у печерах і вдягнувши спіднички з листя — щоправда, поверх футболок і джинсів.

Мої особисті спогади про це сягають 1982 року, коли я вивчав у коледжі вступний курс соціології, й мій викладач спирався на найпопулярніший підручник «Соціологія» Іена Робертсона другого видання 1981 р. На сторінці 57 у підручнику було фото членів племені тасадай, які мирно й спокійно сиділи на порозі печери. Світлину прикрашав підпис:

Тасадай, нещодавно відкрите на Філіппінах плем’я «людей кам’яної доби», наскільки відомо, не має в мові слів, які виражали б ворожість і ненависть. Ці лагідні люди не знають конкуренції, корисливості, агресії й жадібності.  Існування таких спільнот, як тасадай, ставить під сумнів прийняті на Заході припущення щодо «людської природи».

П’ять років по тому вже я сам уперше викладав вступ до соціології в Університеті штату Вашингтон і користувався третім виданням усе так само популярного підручника Робертсона, яке вийшло друком 1987 року, через рік після викриття обману. Жодної згадки про тасадай у цьому виданні вже не було.

Як не дивно, антропологи, здебільшого не обізнані з сучасною еволюційною теорією, тобто засліплені стандартною суспільно-науковою моделлю, й досі обговорюють автентичність тасадаїв; утім, більшість схиляється до того, що вони не були справжніми людьми кам’яної доби. Певно одне: крихітне плем’я з 26 осіб не могло бути сторіччями цілковито відірване від решти світу, бо це призвело б до виродження через інбридинг.  І аж такі мирні, щоб аж не мати в мові слів для суперечки й боротьби, вони, безсумнівно, бути теж не могли. Добре це, чи погано, та агресія й насильство — то невіддільна частка природи людей чоловічої статі. Виражені сильніше, як у яномамьо, ці якості бути можуть, а от викорінити їх із людської натури неможливо.

Екзотична культура, якої ніколи не було. Частина 1.

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чи скрізь у світі хлопці сексуально агресивні, а дівчата сором'язливі?

15 травня 2008 р.

Оригінал англійською

Марґарет Мід і Самоа

У попередньому дописі я пояснив, що на вищому рівні абстракції всі людські культури однакові, тобто людська культура лише одна. Дарма шукати кращої ілюстрації до цієї тези, ніж новітня (часом ганебна) історія суспільних наук. А саме, щоразу, як з’являється новина про відкриття у віддаленій частині світу нової екзотичної культури, цілком відмінної від західноєвропейської, виявляється, що насправді то не відкриття, а дурисвітство. Кожного разу з’ясовується, що ніяких людських культур, радикально й цілковито відмінних від інших культур, не буває. Перший приклад — дослідження Марґарет Мід на Самоа.

1923 року Марґарет Мід (1901–1978), чи не найбільш шанований антрополог усіх часів, готувала в Колубійському університеті дипломну роботу під керівництвом Франца Боаса (1858–1942). Боас, єврейський біженець із нацистської Німеччини, був політично й особисто вмотивований до розвінчання нацистської політики євгеніки. Мета сама по собі варта всілякого схвалення; от тільки, на жаль, Боас обрав хибну тактику її досягнення. Він хотів довести, ніби біологія не має жодного стосунку до поведінки людей, бо цю поведінку повністю визначає середовище — культура й соціалізація. Бо був палким прихильником культурного детермінізму.

Щоб продемонструвати, ніби культура й соціалізація визначають поведінку людини в усій повноті, Боас дав дипломникам (в тому числі, Мід) нерозв’язне завдання: знайти людську культуру, радикально відмінну від Західної, де люди поводилися б цілком інакше, ніж у США та Європі. З цим завданням від Боаса Марґарет Мід помандрувала на Самоа.

31 серпня 1925 року Мід прибула на Американське Самоа, щоб виконати роботу. Вона мала присвятити польовим дослідження півроку. Але Боас не знав, що Мід доручили ще одне, таємне, дослідження, яким вона й займалася майже весь час на Самоа. До кінця відрядження залишався місяць, а до польових досліджень культурної та поведінкової мінливості за дорученням Боаса, спрямованих на пошук доказів, ніби на Самоа поводяться цілком інакше, ніж у США, Мід ще й не бралася. Тож, вирішивши нашвидкуруч зробити бодай щось, 13 березня 1926 р. взялася опитувати двох місцевих молодиць про сексуальну поведінку підлітків на Самоа.

Мід знала, що в США й решті країн Заходу хлопці сексуально агресивні й активно залицяються до дівчат, дівчата ж сором'язливі й чекають, доки хлопці запросять їх на побачення. «Наскільки все інакше на Самоа? Як поводяться хлопці й дівчата, коли йдеться про секс?» — запитала Мід двох інформанток, Фаапуаа Фааму й Фофоа Поумеле.

Як і інші дівчата будь-де, Фаапуаа й Фофоа соромилися обговорювати секс із сторонніми. Проте збентеження вилилося в рішення розіграти зайду. Тож вони розповіли Мід про звичаї Самоа все навпаки. А саме, що хлопці сором’язливі, зате дівчата активно домагаються від них сексу. Чистісінька омана — але в розумінні Фаапуаа й Фофоа історія, яку вони розповідали Мід, була настільки дика й так очевидно неправдива, що вони й уявити не могли, ніби хтось при здоровому глузді в таке повірить.

А от Мід повірила, бо це був саме той «доказ», по який Боас відрядив її на Самоа. Тепер вона мала свідчення того, що сексуальна поведінка підлітків може бути цілком інша (ба навіть протилежна), ніж у США. Отже, культура таки повністю визначає людську поведінку! Мід була в захваті. У квітні 1926 р. вона поїхала з Самоа, а в 1928 оприлюднила «знахідки» в книзі під назвою «Як дорослішають на Самоа». Книга розійшлася в світі величезним накладом і стала класичною в галузі культурної антропології. Й, до речі, заклала підвалини сучасного фемінізму. Феміністки наводили «свідчення» з цієї книги на доказ того, нібито за умов іншої «ґендерної соціалізації» хлопці й дівчата на Заході могли б бути цілком іншими. Хлопці були б більше схожі на дівчат, дівчата — на хлопців. В цьому аспекті сучасний фемінізм ґрунтується на брехні.

Через шістдесят з лишком років, 2 травня 1988 р., Фаапуаа, якій тоді було 86 років, заявила самоанському урядовцеві (за збігом, то був син Фофоа, яка померла в 1936 році), що все розказане ними Марґарет Мід про сексуальну поведінку хлопців і дівчат на Самоа того доленосного вечора 13 березня 1926 р. було неправдою. Чистої води побрехеньки. І справді, на сьогодні практично весь доробок етнографів свідчить, що на Самоа підлітки нічим не відрізняються від однолітків будь-де в світі. Хлопці сексуально агресивні й активні, дівчата сором’язливі та сексуально стримані.

Людська культура лише одна

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Усі культури більш-менш однакові

11 травня 2008 р.

Оригінал англійською 

Культуру часто згадують у множині («культури»), бо вважають, ніби в світі багато різних культур. На певному рівні це так: культура США відрізняється від культури Китаю, обидві вони — від культури Єгипту тощо. Проте різниця між культурами поверхова; глибше, на засадничому рівні, всі людські культури істотно не відрізняються одна від одної.

Так, культура й соціалізації певною мірою впливають на поведінку людини. Та соціологи-традиціоналісти й їм подібні через вплив стандартної суспільно-наукової моделі (термін, упроваджений співзасновниками еволюційної психології Ледою Космідес і Джоном Тубі) грубо помиляються, вважаючи, начебто людська поведінка необмежено пластична й може, відповідно, без обмежень формуватися на будь-який кшталт культурною практикою й соціалізацією. Наявні докази свідчать, що ця думка хибна. Так, людська поведінка пластична, але вона не піддається необмеженому формуванню культурою, оскільки сама культура не є необмежено мінлива. Психологи-еволюціоністи показали, що насправді, попри всі поверхові й незначні розбіжності, всі людські культури — то, по суті, одна культура.

Згідно з відомим образним висловом фахівця з антропології культур Марвін Гаріса, на цьому поверховому рівні ми можемо завважити, що в одній спільноті їдять яловичину, а свиней мають за релігійну святиню, в іншій же свинину їдять, натомість за релігійну святиню мають корів. На цьому конкретному рівні й спостерігається розмаїття культур. Проте і свинина, і яловичина — білкова їжа тваринного походження (зарівно як м’ясо собак, китів і мавп), а свині й корови — живі істоти (зарівно як Будда, Мохамед та Ісус). У будь-якій спільноті люди споживають білки тваринного походження та поклоняються живим істотам (як я пояснював у попередньому дописі). На цьому рівні абстракції всі, без винятків, людські культури однакові. Змінність людської культури обмежена в тому сенсі, що культур, які виключали б споживання тваринних білків чи поклоніння живим істотам, не буває.

Інший приклад: як відомо кожному, хто пробував вчити іноземну мову, в різних спільнотах розмовляють на позір цілком різними мовами. Англійська цілком відмінна від китайської, й жодна з них ні в чому не нагадує арабську. Проте, попри поверхові розбіжності, всі природні людські мови мають спільні риси, які Ноем Хомський назвав «глибинними структурами» граматики. У цьому сенсі англійська й китайська мови істотно не відрізняються — як не відрізняється свинина від яловичини.

Будь-яка дитина без затримки розумового розвитку може навчитися говорити будь-якою природною людською мовою. Незалежно від того, якою мовою говорили біологічні батьки, всі нормально розвинені діти можуть мати за рідну англійську, китайську, арабську чи будь-яку іншу природну мову. Якщо ж група дітей росте без дорослих, які вчать їх мови, ці діти винаходять власну природну мову включно з граматикою. Це, звісно, не означає, що людська здатність навчатися мови нескінченно пластична. Людські діти не матимуть за рідну жодну штучну мову, яко-от ФОРТРАН чи мову символічної логіки, незважаючи на те, що ці мови значно логічніші й простіші для засвоєння від будь-якої природної мови (бо там немає винятків із правил на кшталт неправильних дієслів). Так, дитина без вад розвитку може навчитися розмовляти будь-якою мовою, за умови, що мова ця — продукт людської еволюції, а не новітній винахід кібернетиків чи логіків.

П'єр ван ден Берг, один із засновників соціобілогії, з Університету штату Вашингтон, сформулював це в найкращий спосіб: 

«Звісно, ми унікальні, але унікальність притаманна не лише нам. Кожен біологічний вид унікальний, і розвинув цю унікальність, пристосовуючись до середовища. Культура — унікальний людський спосіб пристосовування, але й культура розвивалася на біологічній основі».

 

Отож, попри поверхові розбіжності, культура лише одна, бо культура, як і тіло людини, — продукт пристосування в процесі еволюції. Людська культура — такий самий продукт наших генів, як руки чи підшлункова залоза.

Суто біологічно люди вельми слабкі й ламкі: наші ікла закороткі, щоб загризти хижака чи зловити здобич, а хутро взагалі ніяке й від морозу не допоможе. Культура — то захисний механізм, яким еволюція обладнала нас для самозахисту, щоб ми могли передавати нащадкам знання про те, як змайструвати зброю (щоб захиститися від хижаків та вполювати здобич) чи одяг і житло (щоб урятуватися від морозу). Нам не потрібні ні гострі ікла, ні густе хутро, бо ми маємо культуру. Й достеменно так само — тобто за винятком неважливих індивідуальних особливостей — усі тигри мають більш-менш однакові ікла, а всі білі ведмеді — більш-менш однакове хутро, всі людські спільноти мають більш-менш однакову культуру.  Ікла — питома ознака всіх тигрів; хутро — питома ознака всіх білих ведмедів. Так само культура — питома ознака всіх людських спільнот. Сказати б, культура — то культурна стала.