Чому нас б’ють у цій війні

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст
 

All you need is hate!

Все, що треба, — лють!

6 березня 2008 р. 

Оригінал англійською

Популярне гасло, часто відтворюване на значках і наліпках на бампери й підтримуване хіпі й лібералами, звучить так: «Лють — не родинна цінність». Може й не родинна цінність, але питома емоція й невідокремна частка вдачі людини.

Як пояснюється в розділі 8 моєї книжки «Чому красуні мають більше дочок» (Добрий, поганий, злий), етноцентризм (знаний також як «расизм») — питомий потяг людства. Еволюція виплекала в нас любов до членів власної групи й лють у стосунку до інших груп, потрібні, щоб умотивовувати конфлікти між групами й сприяти їм. Так, лють природна. Але прошу не забувати про поширену помилку — з наукових фактів не робіть моральні висновки.  «Природний» не значить ні «добрий», ані «бажаний»;  зарівно як і «неминучий». Більшість із нас навчається пересилювати питомі потяги, що склалися в ході еволюції.

Як Перша, так і Друга світові війни тривали по чотири роки. Ми змагалися проти величезних імперій з організованими армією й флотом, танками, літаками й підводними човнами, й усього за чотири роки їх розгромили. Тепер точиться те, що журналіст Томас Фридман з «Нью-Йорк таймс» влучно назвав Третьою світовою війною, — всесвітня битва цивілізацій з місцевими сутичками з ворогами від Аль-Каїди на Близькому Сході до Аль-Джамага аль-Ісламія в Південно-Східній Азії, від чеченських повстанців у Росії до Талібану в Афганістані, від палестинських самовбивць-підривників у Ізраїлі до суннітських заколотників у Іраку. Третя світова війна почалася 11 вересня 2011 р., триває вже сім років, і кінця їй не видно. Немає жодних помітних ознак того, що ми перемагаємо чи, принаймні, переважаємо. Ми маємо більше грошей, ніж вороги, досконалішу зброю й техніку, краще організоване й навчене військо (хоч і значно менше тих, хто безпосередньо бере участь у бойових діях). Чому ж ми й досі не ввігнали їх у землю?

Схоже, нам бракує однієї зброї, що її вороги мають аж надміру: люті. Ми не ненавидимо ворогів так, як вони нас. Вони охоплені чистою й потужною люттю в стосунку до нас, а наші словники та емоції вихолощені політкоректністю. Нам не дозволяють навіть називати ворогів справжнім ім’ям, натомість накидають евфемізми на кшталт «терористів»  (як я вже пояснював, насправді ми не з терористами боремося). Можливо, нас б’ють, бо наші вороги мають весь обшир людських емоцій, а ми — ні.

У минулих війнах такого не бувало. Нас завжди охоплювала чиста й потужна лють на ворогів. Ми лаяли їх «япошками», «фрицами», «чурками». І без зайвих роздумів скидали на них бомби, щоб повбивати їх, і їхніх жінок, і їхніх дітей (як зазначали численні коментатори, у Третій світовій війні розрізнення учасників бойових дій і цивільних втратило сенс, а Женевська конвенція, укладена державами, не має застосовуватися, бо наші вороги — не держави). Лють проти ворога була засадничою емоційною спонукою до війни в усі часи еволюційної історії людства. У нас тепер не є.

Поставимо уявний експеримент. Даймо, що 11 вересня 2011 року, коли було зруйновано вежі-близнючки, президент США був би не Джордж Буш, а Ен Колтер. Як би розгорталися події? 12 вересня президент Колтер наказала б збройним силам США скинути на Близький Схід 35 атомних бомб, які знищили б фактичних і можливих учасників бойових дій проти нас, а також їхніх жінок і дітей. 13 вересня війну було б переможно закінчено, при цьому більше жоден громадянин США не загинув би.

Нам таки потрібна баба в Білому домі, тільки не та, що порядкує там зараз.