Вільна преса — то не обов’язково добре

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Цілковита свобода преси — то не обов’язково добре

10 квітня 2008 р.

Оригінал англійською

У західній цивілізації заведено вважати, ніби свобода преси — то добре. Так і є, особливо коли йдеться про свободу від державного контролю й втручання. Проте, поживши п’ять років у Великобританії, можу сказати, що необмежена й цілковита свобода преси — то не обов’язково добре.

Згідно з річним покажчиком свободи преси організації «Репортери без кордонів», Великобританія посідає 24 місце в світі за рівнем свободи преси, 2007 року її показник становив 8,25. Сполучені Штати посіли 48 місце, показник за 2007 рік склав 14,50 (що менший цей показник, тим вільніша преса). Так, за даними РБК британська преса має більше свободи й менше обмежень від американської. На жаль, одне з обмежень, від якого британська преса вільна, — то обмеження брехливості.

Я багато разів мав справу з газетними репортерами по обидва боки Атлантики, й за довгі роки здав собі раду з істотних відмінностей у роботі американських і британських газет. У США, коли трапляється щось варте уваги, газетярі кидаються на місце події (у прямому й переносному сенсі), щоб першими написати про неї. У Великобританії газетярі щось вигадують і сподіваються, що читачі їм повірять — то більше, що найчастіше так і буває. Інакше кажучи, британська преса такою мірою вільна й нічим не обмежена, що ніхто не відповідає за те, чи правду в ній пишуть.

За мірками США, всі популярні газети Великобританії — жовта преса на кшталт «Нешнл інквайрер». Різниця в тому, що американці здебільшого свідомі того, що на шпальтах «Нешнл інквайрер» друкують розважальні вигадки. Британці здебільшого несвідомі того, що на шпальтах «Ґардіан» друкують те саме. Так, усі газети США мають кожна своє ідеологічне збочення й власну думку, але вони, принаймні, відповідають за надруковане. Якщо виявляється, що десь викривлені факти, американська газета зобов’язана вибачитися за помилку, відізвати хибний матеріал, і це занапащає її репутацію.

Я знаю це з особистого досвіду, зарівно як і з досвіду друзів і колег з університетського середовища, про яких британські газети не раз друкували якісь небилиці. А нещодавно з подивом дізнався, що це відповідає позиції британського уряду.

Міністерство внутрішніх справ Великобританії випускає буклет «Життя у Великобританії: шлях до громадянства» (Life in the United Kingdom: A Journey to Citizenship). Цю невеличку брошуру мають вивчити всі емігранти, які прагнуть пройти іспит на отримання громадянства Великобританії, бо всі запитання на іспиті ґрунтуються на розглянутому в ній матеріалі. Там є розділ, де йдеться про основні інституції Великобританії, зокрема, є трохи й про засоби масової інформації. Ось що там написано.

Великобританія має вільну пресу, тобто те, що пишуть в газетах, держава не контролює. Власники й редактори газет мають істотні політичні прихильності й провадять кампанії, щоб вплинути на політику уряду й громадську думку. Внаслідок цього, часом важко відрізнити в газетних публікаціях факт від думки (стор. 49).

Інакше кажучи, вірити тому, що в британських газетах подають як факти, не можна. Важко уявити, щоб Держдепартамент США оприлюднив офіційно щось подібне стосовно американських газет.

Преса не має бути цілковито вільна. На неї слід накласти певні обмеження, й найжорстокіше має бути обмеження брехливості.