Чому дружини не тікають від чоловіків, які їх б'ють

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чому зберігаються сім’ї з рукоприкладством?

13 квітня 2008 р.

Оригінал англійською

В одному з дописів Карлін Флори йдеться про загадку рукоприкладства в сім'ї. Зважаючи на велетенську шкоду для душевного й тілесного здоров’я рукоприкладства в сім’ї, і справді загадка, чому чимало жінок не кидають чоловіків чи коханців, які їх бють. Більшість жінок таки кидають, але меншість, яка зберігає заплямовані жорстокістю стосунки, цілком помітна (за різними оцінками — від чверті до третини). Ще загадковішим це запитання може здатися з точки зору еволюційної психології, де наголошується важливість життя, виживання й особистого добробуту. Чому ж так багато жінок не розривають стосунки з чоловіками, які їх б’ють?

Таємниця вкривається ще густішим мороком, коли виявляється, що жінки самі цього не розуміють. Якщо не відступатися, чимало відповідають: «Бо я його кохаю»; емоційна прив’язаність до жорстокого чоловіка — одна з головних причин того, що жінки не кидають чоловіків, які їх б’ють, принаймні, за словами самих жінок. У розумінні психолога-еволюціоніста кохання та інші емоції — так звані проксимальні механізми: вони спонукають організми до поведінки, яка за умов стародавнього середовища сприяла б підвищенню їхньої сукупної пристосованості. Той факт, що самі жінки не розуміють причин власної поведінки, коли, спонукані емоціями, залишаються зі схильними до насилля партнерами, підказує, що за цим може критися дія еволюційної логіки, не цілком доступної для свідомості. Але ж які можуть бути репродуктивні вигоди від того, щоб залишатися зі схильними до насильства партнерами, які нерідко серйозно травмують, ба навіть убивають жінок?

Якщо пристати на геноцентричну думку про життя Докінза (точніше, Гамільтона), лише одне важливіше за саме життя: репродуктивний успіх. Життя важливе, виживання важливе лише тією мірою, що з мертвими не злягаються. Життя — то просто знаряддя розмноження. Організми (як людські) — просто машини для транспортування генів, і саме гени, а не організми, кермують. Якщо ми знайдемо, яку вигоду для генів жертви дає тривання в стосунках, які спричиняють цій жертві жахливої шкоди, геноцентричний погляд на життя буде зайвий раз підтверджено.

Ось одна з можливих вигод. Як у США, так і у Великобританії жінки, що паруються зі схильними до насильства партнерами, мають більше синів. У вибірці з Великобританії дружини чоловіків, схильних до рукоприкладства, мали приблизно на одну одинадцяту більше синів, ніж ті, в кого чоловіки до цього схильні не були (0,7912 проти 0,7007). Уточнення за допомогою множинного регресійного аналізу, що дозволяє виявити статистично залежні фактори, дає ще більшу різницю — близько однієї восьмої (0,1324). Різниці в кількості дочок у жінок, що були й що не були жертвами рукоприкладства, не виявлено (0,6787 проти 0,6836). Схильність до насильства є в чоловіків функцією базового рівня тестостерону й значною мірою успадковується. Тобто в жорстоких батьків із більшою ймовірністю народжуються жорстокі сини.

У цивілізованому постіндустріальному суспільстві на кшталт нашого в США чоловікам, схильним до насильства, ведеться не дуже добре: найкраще вони представлені в контингенті в’язниць. От тільки нашому мозкові це невдогад. Людський мозок, включно з усіма психологічними механізмами, що розвинулися в ході еволюції, розрахований на умови стародавнього середовища й пристосований до них. У стародавньому середовищі жорстоким чоловікам, ймовірно, велося дуже добре у внутрішньостатевій конкуренції за статус, а значить, і за можливості парування. Найбільше нащадків у писаній історії людства, принаймні, 1042 (ймовірніше, близько 1400) залишив Мулай Ісмаїл-Кровожерний; він також, наскільки відомо, власноручно вбив 30 000 чоловік. Упродовж всієї історії еволюції людства, зовсім донедавна, з агресивних, жорстоких і безжальних чоловіків виходили найкращі вояки й політичні лідери.

У біологічних видах, що відзначаються високим внеском самців у потомство (зокрема, в людини),  з самців на вищих щаблях домінування в середньому виходять кращі батьки, бо вони мають більші можливості захищати потомство й вкладати в нього, ніж самці з нижчих щаблів. Діти чоловіків на вищих щаблях домінування мають кращі життєві можливості за дітей чоловіків на нижчих щаблях. Якщо потерпіла жінка вже має дітей від чоловіка, що її б’є, вона може й не знайти іншого, вищого за рангом, статевого партнера й батька для її дітей, позаяк вітчими становлять чи не найбільшу фізичну загрозу для дітей. Ймовірність отримати травму чи бути вбитим у сім’ї в немовлят і дітей, які мешкають не з обома біологічним батьками, у 40 – 100 разів вища, ніж у тих, хто мешкає з обома біологічним батьками. Тож, яке б жахливе не було з точки зору фізичного благополуччя життя матері з чоловіком, який її б’є, альтернатива (залишити його й жити з іншим чоловіком, який не є генетичним батьком її дітей) може бути ще жахливіша для фізичного й репродуктивного благополуччя її дітей (а значить, її генів). Так що не цілком некоректно буде припустити, що селекція відібрала жінок, схильних зносити певний рівень несмертельного насильства від статевих партнерів, тим самим забезпечуючи захист дітей та народження синів, які мають внутрішньостатеву конкурентну перевагу (і, ймовірно, також битимуть своїх жінок).

Наголошую, що я не припускаю, ніби жінки воліють жорстоких забіяк над чемних, лагідних і статечних мільйонерів. Коли є вибір, будь-яка жінка при здоровому розумі віддасть перевагу першим, а не другим. Але процес парування аж ніяк не випадковий, ані необмежений; жодна жінка (зарівно як і чоловік) не має на вибір усього спектра потенційних статевих партнерів. Через те, що можливості знайомства в суспільстві значною мірою структуровані та обмежені, парування набуває вибіркового (не випадкового) характеру, й на жаль, численним жінкам доводиться вибирати між безробітними, неотесаними, недоумкуватими, ледачими п’яницями, схильними до насильства, й безробітними, неотесаними, недоумкуватими, ледачими п’яницями, до нього не схильними. Я всього лише хочу сказати, що, можливо, відбір призвів до того, що за певних обставин жінка надасть перевагу першим перед другими. Деякі (нинішні) нікчеми кращі від інших — особливо якщо привести до умов стародавнього середовища. Польові дослідження в чотирьох містах США дають деякі підстави твердити, що чоловіки, які працюють, б’ють дружин частіше за безробітних.

Різниця в середній кількості синів у жінок, які ставали й не ставали жертвами рукоприкладства в сім’ї (між однією одинадцятою та однією восьмою) може видатися не така вже й помітна. Це так. Проте еволюційно-біологічні моделі показують, що перевага в репродуктивному успіху навіть в один відсоток достатня, щоб відповідна ознака за відносно короткий проміжок часу поширилася в популяції. Так що навіть маленька перевага у ймовірності мати сина, який успадкує генетичну схильність батька до жорстокості, а значить, переважить інших чоловіків у внутрішньостатевій конкуренції за статус і статевих партнерок, може виявитися достатньою, щоб у процесі еволюції в жінок виробилася тенденція не тікати від чоловіків, які їх б’ють.

Тенденція жертв рукоприкладства мати більше синів може пояснити загадку того, чому дехто з цих жінок залишається в стосунках, де вони потерпають від чоловіків. Це пояснення, якщо воно правильне бодай частково, вкотре демонструє міць еволюційної психології та притаманного їй геноцентричного погляду на життя. Часом заради репродуктивного успіху організми жертвують благополуччям і навіть життям.