Якщо правда ображає, наша справа — ображати

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Ні за що, крім правдивості, вчений не відповідає.

14 лютого 2008 р.

Оригінал англійською

Мій герой — німецький математик Давид Гільберт (1862–1943). Його найвідоміший вислів «Wir müssen wissen, wir werden wissen» (маємо дізнаватися — дізнаємося), свідчить як про пуризм, так і про оптимізм Гільберта. Перші два слова висловлюють переконання в тому, що здобування знань — найважливіша мета науки; останнє — переконання в тому, що повне знання можливе: не «слід дізнаватися» чи «дізнаватимемося», а «дізнаємося».

Я маю до науки гранично пуристське ставлення, хоч дехто з колег мене в цьому й не підтримує. Я вважаю, що здобувати знання заради самих знань — то єдина законна мета науки (фундаментальної; прикладні науки, наприклад, медичні чи технічні, — інша річ), а істина — єдиний суддя. Ні на що не слід зважати в науці, крім об’єктивного, безпристрасного та зосередженого здобування істини, й науковець має здобувати її, нехай там що.

З моєї пуристської точки зору, все, що стверджують науковці, може мати правдивий, фальшивий або проміжний характер — як і самі науковці. Жодні критерії, крім правдивості, не мають важити чи застосовуватися до оцінювання наукових теорій та висновків. Ярлики на кшталт «расистський», «сексистський», «реакційний», «образливий» тощо до цього не надаються.  І навіть якщо їх наліплюють, зважати не варто. Сказати про наукову теорію «образлива» — однаково, як «затовста»: це не має жодного смислу.  Чимало моїх власних наукових теорій і висновків глибоко образливі для мене, та я підозрюю, що вони, принаймні деякою мірою, правдиві.

Щойно науковці почнуть перейматися будь-чим, окрім істини, й питати себе: «Чи не ображу я когось цим висновком чи відкриттям?», як з’явиться самоцензура й спокуса приховувати істину. А що, як науковий висновок образливий і правдивий одночасно? Як науковцю поводитися? Я певен, що багато наукових істин дуже образливі для більшості з нас; тим не менше я певен, що вчені мають здобувати їх, хоч би там як.

Не моя справа як науковця «використовувати» наукові знання в той чи інший спосіб, щоб поліпшити становище людей; це справа політиків, державних керівників, лікарів та інших «інженерів людських душ». Їхня мета — допомагати людям, поліпшувати життя — шляхетна й важлива (хоч і не наукова). Проте будь-які успішні заходи мають ґрунтуватися на справжньому розумінні природи речей. Якщо «інженери людських душ» не розуміють справжніх причин явищ, що їх намагаються підтримати або викорінити, то з якого дива сподіваються на успіх? Протидіючи певним науковим теоріям та висновкам, або й цілком відкидаючи їх апріорі з ідеологічних чи політичних мотивів, вважаючи, ніби вони не можуть і не мають бути правдиві, ці люди ризикують не досягти заявленої мети допомагати іншим.

У науці має панувати свобода — не тому, що це богом дане всім науковцям невіддільне право, а тому, що це найкращий спосіб шукати істину. Сонячне проміння — найкращий знезаражувальний засіб. Ось чому я обома руками за право оприлюднювати свої ідеї креаціоністів, людей, що не визнають Голокосту, прихильників конспірологічних теорій і всіх решти.  Питомі вади логіки та прогалини в доказах можуть стати очевидні, лише коли ідеї широко відомі та обговорювані. Якщо ж їх приховувати, не вдасться звести до нуля ймовірність, що вони таки можуть виявитися правдивими.

Ні за що, крім правдивості, вчений не відповідає. Науковці не несуть відповідальності за можливі чи фактичні наслідки знань, які створюють. Перекладати на вчених відповідальність за належне й неналежне використання їхніх досліджень іншими — найкращий спосіб відволікти від зосередженого здобування істини, змусити гальмувати, щоб розглядати відмінні від правдивості критерії. Якщо когось правда ображає, наша, науковців, справа — його ображати. Wir müssen wissen, wir werden wissen. Я — науковець-фундаменталіст.

[Цей допис — переглянута редакція нарису, який уперше вийшов друком 15 грудня 2006 р. у додатку про вищу освіту до газети «Таймс»].