Усі утертості правдиві, крім… Частина 4. «Не суди кавун по кірці…»

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чи справді кавун не можна судити по кірці?

04 травня 2008 р.

Оригінал англійською

І Том Генкс, і Рей Ліота — вродливі білі голівудські актори, майже однолітки. Та можу побитися об заклад, що вони жодного разу за всю кар’єру не конкурували на кінопробах за роль  (уявіть Рея Ліоту, який сидить на лавці в парку й мурмоче: «Мені на ймення Форест Ґамп. Люди звуть мене Форест Ґамп»). Чому це так? Чому актори отримують ролі за типажами?

Том Генкс зазвичай грає добрих людей, а Рей Ліота — поганих. Тому що Том Генкс — типаж позитивний, а Рей Ліота — негативний. Якщо показати знімки цих двох папуасам з Нової Гвінеї, які взагалі не переглянули жодного фільму в житті, а ще менше — з Генксом чи Ліотою в головних ролях, вони, ймовірно, скажуть, хто добряк, а хто поганець. Це змушує запідозрити, що третя утертість, вона ж «народна мудрість», про зовнішність — «не суди кавун по кірці», що означає, ніби з зовнішності людини не слід робити висновків про її вдачу, — може бути й неправдива.

Підозра певною мірою підтверджена експериментально. Коли люди розглядають світлини інших людей, одні з яких зрадники, а інші — поплічники, виявляється деяка тенденція запам’ятовувати обличчя перших краще за обличчя останніх, навіть коли піддослідні не знають, хто поплічник, а хто — зрадник. Схоже, люди також здатні відрізнити по фото порядних від шахраїв.

Якщо подумати, таке можна обґрунтувати еволюцією. Для предків (та й для нас) важливо бути напоготові до обману, бо в одуреного менше ймовірність виживання й репродуктивного успіху. У результаті в людському мозку еволюція розвинула численні психологічні механізми захисту від обману в суспільних та приватних стосунках. Здатність відрізнити потенційних зрадників (поганців) від потенційних поплічників (добряків) за зовнішністю стала б у великій пригоді нашим предкам (і нам) в обороні проти можливого крутійства.

Звісно, природа еволюційної «гонитви озброєнь» така, що відбір виведе зрадників та крутіїв, шахрайська вдача яких не очевидна, тобто зовні порядних і надійних, щоб інші не могли одразу розпізнати в них поганців. Так що докази проти третьої утертості — «не суди кавун по кірці» — поки що не такі переконливі, як проти перших двох — «кожний молодець на свій взірець» та «не дивись на вроду, дивись на природу». Щоб упевнитися, чи ця третя утертість таки фальшива, потрібні ще дослідження.

Єдиний випадок, в якому солідні докази вже є, — коли судження ґрунтується на фізичній привабливості. Величезна кількість досліджень показали, що люди вважають, ніби вродливі наділені всіма різновидами позитивних якостей, від розуму до обізнаності, від доброї вдачі до суспільно корисних навичок. Це відбилося в народній мудрості «хто вродливий, той і добротливий». Є докази, що це спостереження здебільшого правдиве. Наприклад, вродливі люди зазвичай істотно розумніші за потворних. Немає в світі справедливості! А ви що, не знали?

Усі утертості правдиві, крім… Частина 3. «Не дивись на вроду, дивись на природу».

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чи справді нема зв’язку між вродою й природою?

2 травня 2008 р.

Оригінал англійською

Якщо вірити прислів’ю «не дивись на вроду, дивись на природу», вродливі люди істотно не відрізняються від потворних — хіба що поверхово. Це друга виражена прислів’ям утертість, яку еволюційна психологія спростувала. Виявляється, вродливі істотно інші, ніж відразні, а саме, мають краще здоров’я — як успадковане, так і набуте в ході розвитку.

У попередньому дописі я пояснив, що стандарти краси універсальні й вроджені. Гарні обличчя вирізняються трьома характеристиками: геометричною — двобічною симетрією, математичною — близькістю до середнього, нарешті, біологічною — вторинними статевими ознаками. Усі три свідчать про здоров’я гарних людей — як успадковане, так і набуте в процесі розвитку.

Двобічна симетрія. Привабливі обличчя більш симетричні за непривабливі. Двобічна симетрія (ступінь відмінності рис обличчя з правого й лівого боку) знижується під дією паразитів, збудників хвороб і токсинів у процесі розвитку, а також через генетичні порушення, зумовлені мутаціями та інбридингом.  Здоровіші генетично й унаслідок розвитку індивідууми мають більш симетричні обличчя й тіла, відповідно, вони привабливіші.

Тому в спільнотах виробляється позитивна кореляція між поширеністю паразитів і збудників у середовищі та значенням, що його приділяють фізичній привабливості під час вибору статевого партнера; простіше сказати, що більше паразитів і збудників хвороб, то важливішою вважають привабливість. Це тому, що в спільнотах, які мешкають в умовах великою кількості паразитів і збудників хвороб, особливо важливо при виборі статевого партнера уникати заразоносіїв.

Близькість до середнього. Ще одна риса, яка посилює фізичну привабливість, — близькість до середнього: обличчя, схожі на усереднене в популяції, привабливіші за ті, що мають різко відмінні риси. Дозволю собі навести незабутні слова Джудіт Ланґлуа з Техаського університету, яка відкрила, що стандарти краси, можливо, вроджені: «привабливі обличчя — всього лише пересічні». Для еволюційної психології, причина, з якої середні обличчя привабливіші за різко відмінні, не настільки ясна, як причина, з якої приваблива двобічна симетрія. Поточна робоча гіпотеза: близькість до середнього більшою мірою вказує на неоднорідність складу генів, ніж на його однорідність. Індивідууми з двома різними примірниками (алелями) гена стійкіші до більшої кількості паразитів, з меншою ймовірністю мають два примірники вироджених генів — але водночас мають і ближчі до статистичного середнього обличчя й менше різко виражених рис. Якщо ця гіпотеза справедлива, вона означає, що близькість рис обличчя до середніх, як і двобічна симетрія, вказує на успадковане здоров’я та стійкість до паразитів.

Вторинні статеві ознаки. На відмінність від геометричного поняття двобічної симетрії та математичного поняття близькості до середнього, біологічне поняття вторинних статевих ознак різниться залежно від статі. У чоловіків риси, що вважаються привабливими, вказують на підвищений рівень тестостерону (наприклад, велика щелепа й опуклі надбрівні дуги). У жінок риси, що вважаються привабливими, вказують на підвищений рівень естрогену (наприклад, великі очі, повні губи, високе чоло й маленьке підборіддя). Ймовірно, через це жінки несвідомо нахиляють голову вперед і дивляться вгору (щоб оці й чоло здавалися більші, а підборіддя — менше, ніж насправді), коли хочуть глядітися привабливіше (пригадайте типові фото принцеси Діани). Аналогічно, чоловіки несвідомо відхиляють голову назад (щоб щелепа здавалася більша, а надбрівні дуги — більш опуклі, ніж насправді), коли хочуть глядітися привабливіше. Для обох статей за привабливі мають обличчя, що їх риси свідчать про підвищений рівень характерних для відповідної статі гормонів.

Тож поглянувши на вроду, можна дізнатися й про природу: краса, схоже, свідчить про генетичне й набуте в ході розвитку здоров’я, а значить, про цінність для парування; врода — то «довідка про стан здоров’я». Привабливіші люди здоровіші, краще пристосовані фізично, довше живуть і рідше потерпають від поперекових болів (хоча деякі науковці з цим не погоджуються). Двобічна симетрія — настільки точне мірило вроди, що вже є комп’ютерна програма, здатна за відсканованою світлиною вирахувати ступінь симетрії обличчя (за розмірами певних частин обличчя та відстаням між ними) й вивести оцінку фізичної привабливості, яка добре узгоджується з оцінками, виставленими суддями-людьми. Інша програма може усереднювати оцифровані обличчя. Так що врода — об’єктивний вимірюваний показник особи, як маса тіла чи зріст. До речі, їх теж кожен визначав «на свій взірець» — аж доки не винайшли лінійку й терези.

Усі утертості правдиві, крім… Частина 2. «Кожний молодець на свій взірець»

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чи справді «кожен на свій взірець»?

27 квітня 2008 р.

Оригінал англійською

Прислів’я «кожний молодець на свій взірець» означає, що люди мають різні поняття про красу й не погоджуються, хто вродливий, а хто ні. Це перша виражена прислів’ям утертість, яку еволюційна психологія спростувала. Виявляється, стандарти краси не просто однакові в різних людей та народів, вони ще й вроджені. Ми народжуємося з уявленням про те, хто гарний, а хто ні.

На перший погляд прислів’я «кожний молодець на свій взірець» здається цілком слушне. Численні інститутські підручники з початкового курсу соціології та антропології містять світлини людей, що вважаються вродливими в різних культурах; при цьому на сучасне західне око деякі з них — справжні страховидла. Проте дослідження психологів-еволюціоністів спростували це загальне припущення й поширене вірування.

У США з приводу того, чиї обличчя більш-менш вродливі, азіати погоджуються з білими, а білі — з неграми. Істотно збігаються уявлення про красу представників різних країн: Східної Азії, іспаномовних країн Америки та США; бразильців, мешканців США, росіян, аче́ з Парагваю та хіві з Венесуели; корінних мешканців острова Санта-Крус та мешканців США, білих мешканців ПАР та мешканців США; китайців, індійців і англійців. Жодне з досліджень не виявило залежності між уявою про вроду й інтенсивністю споживання продукції західних ЗМІ. Як же можливо, щоб люди з настільки різних культур здебільшого погоджувалися, хто гарний, а хто ні?

Схоже, в різних культурах побутують однакові стандарти краси, бо вони вроджені: ми народжуємося, вже знаючи, хто вродливий, хто ні. У середині 80-х два незалежні дослідження показали, що двомісячні й тримісячні немовлята довше дивляться на обличчя, що його дорослі мають за більш привабливе, ніж на обличчя, що його дорослі мають за менш привабливе. Немовлята вирізняються винятковими гедонізмом і невихованістю, тож задивляються на предмети, які їм здаються приємними. Якщо немовлята дивляться на якісь обличчя довше, ніж на інші, значить, цим першим вони віддають перевагу й мають за привабливі.

В останньому варіанті експерименту новонароджені до тижня істотно більше вподобали обличчя, що їх дорослі мали за привабливі. Ще в одному дослідженні річні діти виявляли більш спостережне задоволення, більше втягувалися в ігри, менше непокоїлися й менше тікали, коли спілкувалися з незнайомими людьми в привабливих масках, ніж з незнайомими людьми в непривабливих масках. Вони також істотно довше бавилися з ляльками з привабливою зовнішністю, ніж із ляльками з непривабливою. Результати цих досліджень збігаються з особистим досвідом і спостереженням батьків немовлят, які помічали, що діти краще поводяться з вродливими, ніж з невродливими няньками.

Навіть найзатятіші прихильці народної мудрості «кожний молодець на свій взірець» мають визнати, що тиждень (ба навіть кілька місяців) — навряд чи достатній строк, щоб немовлята вивчили й засвоїли (нібито довільні) культурні стандарти краси завдяки соціалізації та споживанню продукції ЗМІ. Натомість наукові дослідження настійно підказують, що повсюдні стандарти краси можуть бути вроджені, а не навчені чи засвоєні в процесі соціалізації. У сукупності докази свідчать, що якраз навпаки, «єдиний взірець» — складник всезагальної людської природи.

Та що ж це за незалежні від культури вроджені стандарти краси? Якими спільними рисами вирізняються вродливі обличчя? Й у чому вони відрізняються від потворних? Ці запитання ведуть нас до наступної утертості, що її еволюційна психологія має спростувати: «Не дивись на вроду, дивись на природу». Але про це — в наступному дописі.

Усі утертості правдиві, крім… Частина 1. Що таке утертість

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Що таке «утертості» і що з ними не так?

24 квітня 2008 р.

Оригінал англійською

«Утертості» мають погану репутацію, їх ніхто не любить. А що воно таке — утертість, як бути точним?

Посполитою мовою «утертість» — те саме, що в науковців «емпіричні узагальнення», на яких ґрунтуються наукові теорії. Саме в цьому й полягає праця вчених: робити узагальнення. Численні утертості — то емпіричні узагальнення на основі статистичних даних, які в середньому справедливі. Якби не так, то не були б утертостями. Єдиний недолік утертостей — і емпіричних узагальнень — в тому, що вони справедливі не в кожному конкретному випадку. Бо узагальнення — то не є непорушні закони. Утертості та емпіричні узагальнення завжди мають винятки. Небезпека полягає в застосуванні емпіричних узагальнень до окремих випадків, які можуть чи то виявитися, чи то не виявитися винятками. Втім, окремі винятки не спростовують узагальнень.

Спостереження, якщо воно правдиве, перебуває в розряді емпіричних узагальнень, доки ніхто не скаржиться, а тоді його починають звати утертістю*. Наприклад, твердження «Чоловіки вищі за жінок» — то емпіричне узагальнення. У цілому воно справедливе, але є окремі винятки. Багато чоловіків нижчі на зріст від середньої жінки; багато жінок вищі на зріст від середнього чоловіка; узагальнення ці винятки не спростовують. У середньому чоловіки вищі на зріст від жінок у будь-якій множині людей (для чого, між іншим, еволюційна психологія має пояснення — статевий диморфізм розмірів, але про це іншим разом). Це всі знають, та утертістю ніхто не зве, бо ніхто не ображається. Чоловікам, загалом, подобається бути вищими від жінок, а жінкам, загалом, подобається бути нижчими від чоловіків.

Тепер спробуємо трохи інше, зарівно справедливе твердження: «Жінки жирніші від чоловіків». Це сприймають як утертість, бо жодній людині не подобається, коли її (особливо, якщо ця людина жінка) називають жирною. Тим не менше, це твердження справедливе: жінки мають більший, ніж у чоловіків, відсоток жирової тканини в будь-який період життя (що також зумовлено певними чинниками в ході еволюції). Знов-таки, є численні окремі винятки, та на рівні популяції це узагальнення справедливе.

Утертості й емпіричні узагальнення не є ні добрі, ні погані, ні бажані, ні небажані, ні моральні, ні аморальні. Вони просто є. Утертості не кажуть, як поводитися чи трактувати інших людей (кожного окремо чи певну групу загалом). Це просто спостереження про емпіричний світ, а не настанови з поведінки. З емпіричних спостережень взагалі не можна виводити приписи, як до кого ставитися. Утертості кажуть, як здебільшого поводяться чи які здебільшого є групи людей — як цих людей трактувати, вони не кажуть. Повторюю: приписам у науці не місце!

Більшість утертостей справедливі, бо це узагальнення спостережень і досвіду мільйонів. В іншому разі вони не були б такі тривкі. Тим не менше, теорія й дослідження в галузі еволюційної психології спростували деякі утертості й довели, що вони фальшиві. З якихось незглибимих для мене причин усі утертості, які виявилися фальшиві, стосуються зовнішності людей. Кілька наступних дописів присвячені саме тим з них, які еволюційно-психологічна теорія й дослідження спростували.

* Примітка перекладача: нагадало двовірш сера Джона Гарінґтона:

Чому ніколи бунт не буде вдалий?

Бо якби був, то «бунтом» би не звали.

Чому хлопчики й дівчатка бавляться різними іграшками

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чому дівчаткам до вподоби ляльки, а хлопчикам — машинки?

17 квітня 2008 р.

Оригінал англійською

В усьому світі хлопчики й дівчатка бавляться різними іграшками. Хлопчикам здебільшого до вподоби машинки, дівчатка ж, імовірніше, вибирають ляльок. Чому це так? Соціологи звично твердять, що це пояснюється соціалізацією: батьки, однолітки й «суспільство» начебто заохочують хлопчиків і дівчаток до іграшок різних типів. Проте дедалі більше наукових свідчень того, що вподобання дівчатками й хлопчиками різних іграшкок може мати біологічне походження.

2002 року Джеріан Алекзандер з Техаського сільськогосподарського та машинобудівного університету й Меліса Гайнс із Лондонського університету Сіті вразили науковий світ демонстрацією того, що зелені мавпи верветки різної статі віддають перевагу різним іграшкам достеменно як люди. У винятково дотепному дослідженні, результати якого опубліковані в журналі «Еволюція та людська поведінка» (Evolution and Human Behavior) Алекзандер і Гайнс пропонували 44 верветкам-самцям та 44 самицям дві типово хлопчакові іграшки (м’яч і поліційну машину), дві типово дівчачі іграшки (м’яку ляльку та каструльку) та дві нейтральні іграшки (книжку-картинку та плюшевого собачку). Далі оцінювали, яким саме іграшкам мавпи віддають перевагу, для чого заміряли, скільки часу вони бавляться з кожною. Дослідні дані показали, що верветки-самці виказували значущо більший інтерес до хлопчачих іграшок, тимчасом, верветки-самиці виказували значущо більший інтерес до дівчачих іграшок. До нейтральних іграшок верветки обох статей ставилися однаково.

У статті Алекзандер і Гайнс наведено чудові фото (відтворені тут у кольорі з люб’язного дозволу Джеріан Алекзандер), на яких верветка-самиця проводить анально-генітальне обстеження (придивляється до області статевих органів ляльки, намагаючись визначити, самиця це чи самець), як це могла б робити дівчинка, а верветка-самець катає туди-сюди іграшкову поліційну машину, як це міг би робити хлопчик. Якби те, яким іграшкам надають перевагу діти, визначалося ґендерною соціалізацією, як це намагаються представити соціологи традиційних поглядів, тобто тим, що батьки купують синам і дочкам іграшки, «відповідно до статі», з якого б дива самиці й самці мавп надавали перевагу таким самим іграшкам, як дівчатка й хлопці? Люди мавп не соціалізували, таких іграшок ті ніколи в житті не бачили. Тим не менше, верветки-самиці й самці не лише бавилися тими самими іграшками, а навіть у такий самий спосіб, як, відповідно, дівчатка й хлопчики.

Попри дивовижну дотепність і наочність дослідження Алекзандер і Гайнс, певний час більше робіт такого типу в наукових джерелах не з’являлося. Але ж, щоб упевнитися в тому, що нова наукова знахідка точна й має загальне значення, хтось її мусить відтворити. Нарешті відтворили — аж через шість років.

В журналі «Гормони й поведінка» (Hormones and Behavior) вийшла друком стаття Джейніс Гасет, Ерин Зіберт і Кіма Волена з Університету Еморі, де описано результати експериментів із мавпами іншого виду (макаки-резуси) щодо залежності вибору іграшок від статі. У їхньому дослідженні мавпам пропонували типово хлопчачі «іграшки на коліщатах» (фургон, вантажівку й автівку) та типово дівчачі «плюшеві іграшки» (Вінні-Пуха, Тряпчану Ен та коалу-бібабо). Резуси-самці віддавали дуже істотну перевагу хлопчачим іграшкам. Резуси-самиці віддавали деяку перевагу дівчачим іграшкам, але різниця не була статистично значуща.

Ми й досі точно не знаємо, чому самці різних видів приматів більше полюбляють іграшки на коліщатках та чому самиці різних видів приматів більше полюбляють плюшеві іграшки й ляльок (хіба що ті, можливо, нагадують дитинчат, піклуватися про яких самиці пристосовані еволюцією). Але те, нібито «ґендерна соціалізація» визначає, що хлопчики й дівчатка бавляться різними іграшками, дедалі сумнівніше, натомість, те, що різниця в тому, які іграшки більше полюбляють діти різної статі, визначена певними генетичними, гормональними чи іншими біологічними чинниками, — дедалі ймовірніше.

Вільна преса — то не обов’язково добре

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Цілковита свобода преси — то не обов’язково добре

10 квітня 2008 р.

Оригінал англійською

У західній цивілізації заведено вважати, ніби свобода преси — то добре. Так і є, особливо коли йдеться про свободу від державного контролю й втручання. Проте, поживши п’ять років у Великобританії, можу сказати, що необмежена й цілковита свобода преси — то не обов’язково добре.

Згідно з річним покажчиком свободи преси організації «Репортери без кордонів», Великобританія посідає 24 місце в світі за рівнем свободи преси, 2007 року її показник становив 8,25. Сполучені Штати посіли 48 місце, показник за 2007 рік склав 14,50 (що менший цей показник, тим вільніша преса). Так, за даними РБК британська преса має більше свободи й менше обмежень від американської. На жаль, одне з обмежень, від якого британська преса вільна, — то обмеження брехливості.

Я багато разів мав справу з газетними репортерами по обидва боки Атлантики, й за довгі роки здав собі раду з істотних відмінностей у роботі американських і британських газет. У США, коли трапляється щось варте уваги, газетярі кидаються на місце події (у прямому й переносному сенсі), щоб першими написати про неї. У Великобританії газетярі щось вигадують і сподіваються, що читачі їм повірять — то більше, що найчастіше так і буває. Інакше кажучи, британська преса такою мірою вільна й нічим не обмежена, що ніхто не відповідає за те, чи правду в ній пишуть.

За мірками США, всі популярні газети Великобританії — жовта преса на кшталт «Нешнл інквайрер». Різниця в тому, що американці здебільшого свідомі того, що на шпальтах «Нешнл інквайрер» друкують розважальні вигадки. Британці здебільшого несвідомі того, що на шпальтах «Ґардіан» друкують те саме. Так, усі газети США мають кожна своє ідеологічне збочення й власну думку, але вони, принаймні, відповідають за надруковане. Якщо виявляється, що десь викривлені факти, американська газета зобов’язана вибачитися за помилку, відізвати хибний матеріал, і це занапащає її репутацію.

Я знаю це з особистого досвіду, зарівно як і з досвіду друзів і колег з університетського середовища, про яких британські газети не раз друкували якісь небилиці. А нещодавно з подивом дізнався, що це відповідає позиції британського уряду.

Міністерство внутрішніх справ Великобританії випускає буклет «Життя у Великобританії: шлях до громадянства» (Life in the United Kingdom: A Journey to Citizenship). Цю невеличку брошуру мають вивчити всі емігранти, які прагнуть пройти іспит на отримання громадянства Великобританії, бо всі запитання на іспиті ґрунтуються на розглянутому в ній матеріалі. Там є розділ, де йдеться про основні інституції Великобританії, зокрема, є трохи й про засоби масової інформації. Ось що там написано.

Великобританія має вільну пресу, тобто те, що пишуть в газетах, держава не контролює. Власники й редактори газет мають істотні політичні прихильності й провадять кампанії, щоб вплинути на політику уряду й громадську думку. Внаслідок цього, часом важко відрізнити в газетних публікаціях факт від думки (стор. 49).

Інакше кажучи, вірити тому, що в британських газетах подають як факти, не можна. Важко уявити, щоб Держдепартамент США оприлюднив офіційно щось подібне стосовно американських газет.

Преса не має бути цілковито вільна. На неї слід накласти певні обмеження, й найжорстокіше має бути обмеження брехливості.

Чому дружини не тікають від чоловіків, які їх б'ють

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Чому зберігаються сім’ї з рукоприкладством?

13 квітня 2008 р.

Оригінал англійською

В одному з дописів Карлін Флори йдеться про загадку рукоприкладства в сім'ї. Зважаючи на велетенську шкоду для душевного й тілесного здоров’я рукоприкладства в сім’ї, і справді загадка, чому чимало жінок не кидають чоловіків чи коханців, які їх бють. Більшість жінок таки кидають, але меншість, яка зберігає заплямовані жорстокістю стосунки, цілком помітна (за різними оцінками — від чверті до третини). Ще загадковішим це запитання може здатися з точки зору еволюційної психології, де наголошується важливість життя, виживання й особистого добробуту. Чому ж так багато жінок не розривають стосунки з чоловіками, які їх б’ють?

Таємниця вкривається ще густішим мороком, коли виявляється, що жінки самі цього не розуміють. Якщо не відступатися, чимало відповідають: «Бо я його кохаю»; емоційна прив’язаність до жорстокого чоловіка — одна з головних причин того, що жінки не кидають чоловіків, які їх б’ють, принаймні, за словами самих жінок. У розумінні психолога-еволюціоніста кохання та інші емоції — так звані проксимальні механізми: вони спонукають організми до поведінки, яка за умов стародавнього середовища сприяла б підвищенню їхньої сукупної пристосованості. Той факт, що самі жінки не розуміють причин власної поведінки, коли, спонукані емоціями, залишаються зі схильними до насилля партнерами, підказує, що за цим може критися дія еволюційної логіки, не цілком доступної для свідомості. Але ж які можуть бути репродуктивні вигоди від того, щоб залишатися зі схильними до насильства партнерами, які нерідко серйозно травмують, ба навіть убивають жінок?

Якщо пристати на геноцентричну думку про життя Докінза (точніше, Гамільтона), лише одне важливіше за саме життя: репродуктивний успіх. Життя важливе, виживання важливе лише тією мірою, що з мертвими не злягаються. Життя — то просто знаряддя розмноження. Організми (як людські) — просто машини для транспортування генів, і саме гени, а не організми, кермують. Якщо ми знайдемо, яку вигоду для генів жертви дає тривання в стосунках, які спричиняють цій жертві жахливої шкоди, геноцентричний погляд на життя буде зайвий раз підтверджено.

Ось одна з можливих вигод. Як у США, так і у Великобританії жінки, що паруються зі схильними до насильства партнерами, мають більше синів. У вибірці з Великобританії дружини чоловіків, схильних до рукоприкладства, мали приблизно на одну одинадцяту більше синів, ніж ті, в кого чоловіки до цього схильні не були (0,7912 проти 0,7007). Уточнення за допомогою множинного регресійного аналізу, що дозволяє виявити статистично залежні фактори, дає ще більшу різницю — близько однієї восьмої (0,1324). Різниці в кількості дочок у жінок, що були й що не були жертвами рукоприкладства, не виявлено (0,6787 проти 0,6836). Схильність до насильства є в чоловіків функцією базового рівня тестостерону й значною мірою успадковується. Тобто в жорстоких батьків із більшою ймовірністю народжуються жорстокі сини.

У цивілізованому постіндустріальному суспільстві на кшталт нашого в США чоловікам, схильним до насильства, ведеться не дуже добре: найкраще вони представлені в контингенті в’язниць. От тільки нашому мозкові це невдогад. Людський мозок, включно з усіма психологічними механізмами, що розвинулися в ході еволюції, розрахований на умови стародавнього середовища й пристосований до них. У стародавньому середовищі жорстоким чоловікам, ймовірно, велося дуже добре у внутрішньостатевій конкуренції за статус, а значить, і за можливості парування. Найбільше нащадків у писаній історії людства, принаймні, 1042 (ймовірніше, близько 1400) залишив Мулай Ісмаїл-Кровожерний; він також, наскільки відомо, власноручно вбив 30 000 чоловік. Упродовж всієї історії еволюції людства, зовсім донедавна, з агресивних, жорстоких і безжальних чоловіків виходили найкращі вояки й політичні лідери.

У біологічних видах, що відзначаються високим внеском самців у потомство (зокрема, в людини),  з самців на вищих щаблях домінування в середньому виходять кращі батьки, бо вони мають більші можливості захищати потомство й вкладати в нього, ніж самці з нижчих щаблів. Діти чоловіків на вищих щаблях домінування мають кращі життєві можливості за дітей чоловіків на нижчих щаблях. Якщо потерпіла жінка вже має дітей від чоловіка, що її б’є, вона може й не знайти іншого, вищого за рангом, статевого партнера й батька для її дітей, позаяк вітчими становлять чи не найбільшу фізичну загрозу для дітей. Ймовірність отримати травму чи бути вбитим у сім’ї в немовлят і дітей, які мешкають не з обома біологічним батьками, у 40 – 100 разів вища, ніж у тих, хто мешкає з обома біологічним батьками. Тож, яке б жахливе не було з точки зору фізичного благополуччя життя матері з чоловіком, який її б’є, альтернатива (залишити його й жити з іншим чоловіком, який не є генетичним батьком її дітей) може бути ще жахливіша для фізичного й репродуктивного благополуччя її дітей (а значить, її генів). Так що не цілком некоректно буде припустити, що селекція відібрала жінок, схильних зносити певний рівень несмертельного насильства від статевих партнерів, тим самим забезпечуючи захист дітей та народження синів, які мають внутрішньостатеву конкурентну перевагу (і, ймовірно, також битимуть своїх жінок).

Наголошую, що я не припускаю, ніби жінки воліють жорстоких забіяк над чемних, лагідних і статечних мільйонерів. Коли є вибір, будь-яка жінка при здоровому розумі віддасть перевагу першим, а не другим. Але процес парування аж ніяк не випадковий, ані необмежений; жодна жінка (зарівно як і чоловік) не має на вибір усього спектра потенційних статевих партнерів. Через те, що можливості знайомства в суспільстві значною мірою структуровані та обмежені, парування набуває вибіркового (не випадкового) характеру, й на жаль, численним жінкам доводиться вибирати між безробітними, неотесаними, недоумкуватими, ледачими п’яницями, схильними до насильства, й безробітними, неотесаними, недоумкуватими, ледачими п’яницями, до нього не схильними. Я всього лише хочу сказати, що, можливо, відбір призвів до того, що за певних обставин жінка надасть перевагу першим перед другими. Деякі (нинішні) нікчеми кращі від інших — особливо якщо привести до умов стародавнього середовища. Польові дослідження в чотирьох містах США дають деякі підстави твердити, що чоловіки, які працюють, б’ють дружин частіше за безробітних.

Різниця в середній кількості синів у жінок, які ставали й не ставали жертвами рукоприкладства в сім’ї (між однією одинадцятою та однією восьмою) може видатися не така вже й помітна. Це так. Проте еволюційно-біологічні моделі показують, що перевага в репродуктивному успіху навіть в один відсоток достатня, щоб відповідна ознака за відносно короткий проміжок часу поширилася в популяції. Так що навіть маленька перевага у ймовірності мати сина, який успадкує генетичну схильність батька до жорстокості, а значить, переважить інших чоловіків у внутрішньостатевій конкуренції за статус і статевих партнерок, може виявитися достатньою, щоб у процесі еволюції в жінок виробилася тенденція не тікати від чоловіків, які їх б’ють.

Тенденція жертв рукоприкладства мати більше синів може пояснити загадку того, чому дехто з цих жінок залишається в стосунках, де вони потерпають від чоловіків. Це пояснення, якщо воно правильне бодай частково, вкотре демонструє міць еволюційної психології та притаманного їй геноцентричного погляду на життя. Часом заради репродуктивного успіху організми жертвують благополуччям і навіть життям.

Чому вродливці погано надаються до подружнього життя. Частина 2

Сатосі Канадзава

Науковець-фундаменталіст

Які ще є рецепти подружнього щастя?

6 квітня 2008 р. 

Оригінал англійською

У попередньому дописі я пояснив, чому вродливці погано надаються до подружнього життя. У дослідженні Макналті з співавторами цікаво ось що. Воно доводить, що не так важливі абсолютні рівні фізичної привабливості чоловіка й дружини, як їхня різниця (чи жінка привабливіша за чоловіка). Тобто має значення лише відносна різниця, а абсолютні рівні взагалі не впливають на задоволеність подружжя шлюбом чи поведінку. Автори дійшли висновку, що пари, в яких жінка привабливіша за чоловіка, щасливіші від пар, у яких чоловік привабливіший за жінку. Чому це так?

Як докладно пояснюється в розділі 3 нашої книги «Чому красуні мають більше дочок» (Барбі: зроблено «Матель», спроектовано еволюцією, або Еволюційна психологія сексу й парування), цінність статевої партнерки визначається, в першу чергу, молодістю й фізичною привабливістю; статевого партнера — заможністю й статусом. Чоловіки віддають перевагу шлюбу з молодими й гарними жінками; жінки — з багатими й владними чоловіками. Звісно, ви це знали й без задрипаних психологів-еволюціоністів; ваша неграмотна й неосвічена прабабуся, що ніколи в житті не виходила за околицю села, знала це сто років тому. Проте вона не знала, чому це так; а щоб дізнатися, саме й потрібна еволюційна психологія.

Отже, цілком природно, що чоловік (байдуже, гарний чи бридкий), одружений з привабливою жінкою, щасливіший за чоловіка, одруженого з бридкою жінкою, бо приваблива дружина має високу цінність як статева партнерка. Аналогічно, позаяк фізична привабливість — не те, чого жінки шукають в довгострокових партнерах (у подружжі), незважаючи на те, що саме її вони шукають у короткострокових партнерах (у коханців), гарний чоловік не обов’язково забезпечить дружині щасливий шлюб — хіба що він, до того ж, заможний і владний. І ще менше допомагає їй мати щасливе подружнє життя те, що її вродливий чоловік — спідничник і хлюст (як я пояснив у попередньому дописі).

Хоч мені й не траплялося на очі досліджень залежності ступеня задоволеності шлюбом від порівняльної цінності чоловіка й жінки як статевих партнерів, неважко запропонувати ще одну гіпотезу. Спробуймо застосувати ту саму логіку: пари, в яких чоловік більше заробляє чи більш освічений за жінку, мають бути більше задоволені шлюбом, ніж ті, в яких жінка більше заробляє чи більш освічена за чоловіка. Пари, в яких чоловік вищий на зріст за жінку, мають бути щасливіші від тих, у яких жінка вища за чоловіка (хоча, згідно з відомою мені оцінкою, до першого типу належать 99,86 % всіх подружніх пар).

Аналогічно, оскільки всі спільноти приматів (включаючи всі людські спільноти) геронтократичні (цебто старші самці зазвичай мають більше влади й ресурсів від молодших), ceteris paribus, старші чоловіки мають вищу від молодших цінність як статеві партнери, відповідно, жінки віддають перевагу паруванню зі старшими чоловіками проти молодших. Зважаючи на це, я прогнозую, що пари, в яких чоловік старший за жінку (з щойно зазначеної причини саме така більшість пар у будь-якій людській спільноті), щасливіші від тих (нечисленних), у яких жінка старша за чоловіка. До того ж, що більша різниця у віці між чоловіком і жінкою, то більше задоволена має бути така пара, не лише тому, що старший чоловік має вищий статус, але й тому, що в цьому разі жінка більш юна.